25 квітня 2024

ДЕНЬ СВЯТОЇ ТРОЙЦІ, П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

31.05.2012.

ДЕНЬ СВЯТОЇ ТРОЙЦІ. ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ. РУСАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ

На п’ятдесятий день після Воскресіння Христового, о третій годині дня (а за нашим часом – о 9-й), коли всі апостоли і Матір Божа зібралися в одній світлиці в Єрусалимі, сталося зішестя Святого Духа на апостолів – раптом зчинився шум із неба, наче від бурі, з’явилися огненні язики й опустилися по одному на апостолів, після чого вони сповнились Духом Святим і заговорили різними мовами. Подія ця описана в “Діяннях Святих Апостолів” (2, 1–13). Оскільки юдеї цього дня відзначали свято П’ятдесятниці, то на шум прибігло багато людей, які через проповідь апостола Петра прийняли хрещення – більше 3 тис. осіб. Таким чином, цей день вважається початком Церкви Христової, тому що з цього дня віра християнська стала швидко поширюватися по всьому світу. Для нас це – одне з найбільших свят, яке ще називаємо днем Святої Тройці, бо з цього дня розкрилася світові дія всієї Пресвятої Тройці і люди навчилися поклонятись і прославляти три лиця Єдиного Божества – Отця, і Сина, і Святого Духа.

До Духа Святого звертаємося ми з молитвою: “Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди є Ти і все наповняєш, скарбе добра і життя Подателю”, – бо справді Він усюди є, і все наповнює – живу і неживу природу, час і простір, утримує всю Вселенну від Мікрокосму до Макрокосму, і всі закони природи і Всесвіту, дає всьому життя і розвиток, оживотворяє і творить саму людину, її душу і розум, надихає її на все добре, веде до спасіння. Дух Святий тайно керує Церквою, бо всі пророки, апостоли, святі отці, що передають нам православне вчення, натхненні Духом Святим, і нічого самі од себе не писали й не говорили, а Дух говорив через них. Тим то й усі книги священного Писання, богослужбові церковні книги, молитви і поучення не од людей і не можуть піддаватися сумніву або критичному аналізу (а від цього – всі розколи та єресі в Церкві). Усі таїнства Православної Церкви (Хрещення, Миропомазання, Сповідь, Причастя,  Шлюб і т. ін.) звершує Дух Святий. Через Нього подається благодать Божа на віруючих, усі блага – любов, віра, надія, духовна радість, душевний мир… Ним наповнені (через призивання і молитві під час освячення) всі ікони й церковні святощі, через які подаються нам зцілення, захист, усілякі чуда.

У Православній Церкві існує традиція вносити цього дня до храму зелене зілля (клечання), гілки дерев (липи, клена) – встеляти підлогу лепехою, любистком, м’ятою, чебрецем, плести пахучі вінки на ікони. Це не є перенесення давнього язичницького звичаю, – усе це робиться на прославлення Святого Духа, на знак того, що Він дає життя не лише людині, а й животворить усю природу. Люди стоять на службі з букетами зілля і квітів, у які іноді вставляють запалену свічку.

Безперечно, в Україні, як і в усіх народів Європи, існувала традиція вносити зелене зілля та гілля дерев до своїх осель у час найбільшого розквіту природи – на межі весни й літа, коли дерева й квіти, за уявленням давніх народів, мають найбільшу силу й красу. Це пов’язано з пошануванням рослинності й культом предків, які нібито після смерті перетворюються на духів дерев, лісів, полів, гаїв, джерел, річок і водойм. І, отже, на межі весни й літа, очевидно, був у язичників пишний цикл обрядів, який літописці називають “русаліями”, а в народі – Зеленими святами. Тиждень перед Зеленою неділею (її ще називають Святою, Гряною, Клечальною, Троїцькою) відповідно також має назву “Зелений” (Клечальний, Троїцький), а наступний після нього – Русальний.

У Троїцький четвер у Росії та північних губерніях України святкували т. зв. “семик” (сьомий четвер після Великодня), коли дівчата йшли до лісу “завивати вінки на всі святки”. Обряд цей був дивовижно красивий! Прийшовши до лісу, гарно вбрані дівчата вибирали найкращу берізку і “завивали” її – скручували гілки берези у вигляді вінка, заламували так само верхівку дерева, приплітали гілки дерева до трави або плели вінки з гілок і квітів, обв’язуючи їх стрічками, поясами, чіпляли намисто. При цьому співали спеціальні пісні – троїцькі, – водили навколо дерева хоровод або сиділи кружком, дивлячись закохано на берізку, як наречену. Іноді дівчата ворожили, завиваючи вінок на свою долю, на любов, на судженого, на щастя, на врожай, на сестру, на брата, на батька чи  матір. Якщо, прийшовши в неділю розвивати вінки, дівчина заставали свій вінок зів’ялим, це віщувало недобре. Іноді берізку прикрашали і вносили в село, співаючи пісні, обходили кожен двір, щоб одержати за це подарунки, які потім збирали для спільної трапези. Трапезу дівочу також влаштовували, здебільшого в лісі, під березою, і обрядовою стравою в цей час була яєчня.

Іноді в цей четвер завивали дівчата вінки в полях – із конвалій, незабудок, волошок, чебрецю, полину. На Волині вінки плели пастухи й одягали коровам на голови – “щоб добре доїлись”, – а за це одержували подарунки.

П’ятниця – це був день поминання померлих, який на Поліссі називали “діди”. І досі поліщуки готують у цей день пісні страви і готують вечерю (“щоб обов’язково була гаряча страва – борщ і каша”), бо, вірять, що саме парою насичуються душі покійників, які приходять на вечерю. У Православній Церкві в цей час одправляється утреня з парастасом, бо наступний день – Вселенська Троїцька поминальна субота. Більшість етнографів чомусь подають неправильну інформацію про те, що в цю суботу, один раз на рік, поминаються в церкві душі померлих наглою смертю і самогубців, нехрещених і мертвонароджених дітей.

Насправді такого поминання немає, бо самогубці і нехрещені самі відділили себе від Церкви, за мертвонароджених дітей є спеціальна молитва, яку можуть читати батьки вдома, а померлі наглою смертю (від вогню, води, морозу, стихійних лих і нещасних випадків) християни поминаються нарівні з іншими, і їх навіть слід поминати більше, ніж інших.

Крім назви “поминальна” чи “троїцька” субота ця ще називається “клечальною”, бо саме в цей день вноситься до господи “клечання”. Насамперед ставили гілки дерев перед дверима і вікнами хат, на воротях, на кутках господарських будівель, на покуті під образами та по кутках домівки, затикали за стріху, – вірили, що душі померлих родичів приходять до хат і ховаються в клечанні, тому не квітчати хату  було гріх.

Клечання також мало відігнати відьом і всяку нечисту силу від обійстя. На Поліссі ставили невеличке деревце на подвір’ї, – це міг бути клен, ясен, береза, осика, липа, гілками яких обтикали тин і ворота. А на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині була традиція ставити серед села “віху” або “дуба” – високу жердину, обвиту зеленню й квітами з колесом воза нагорі, також заклечаним та зі звисаючими донизу стрічками, – це символізувало світове дерево, космос, на вершині якого – сонце.

У Вишгородському районі Київщини “дуба” ставив на своїй “вулиці” кожен “хутір”, а парубки намагалися запалити колесо один в одного. Кругом “дуба” вкопували іноді молоді деревця, а іноді замість “віхи” вставляли молоде живе дерево, прикрашене квітами, як на Купала. Цілу ніч біля них гуляла і веселилася молодь.

Долівку хати (а іноді й усе подвір’я) посипали свіжою осокою, лепехою (татарським зіллям), любистком, чебрецем, полином; пахучу м’яту, любисток, полин неодмінно клали на вікна, щоб відлякувати русалок. Букети з чебрецю, волошок, м’яти, конвалій ставили в глиняних горщиках по вікнах, – і все це пахло, п’янило цілий тиждень, тільки в наступну суботу збирали клечання з хат.

Троїцьке зілля вважалося цілющим, тому його не викидали (особливо те, з яким стояли на службі в церкві), а сушили і мили ним голову, щоб не боліла, парили хворі ноги, купали дітей, клали під подушку покійнику, “щоб йому й на тім світі пахло”.

М. І. Костомаров фіксує в Центральній Україні обряд “водіння Тополі”. Для цього обирали найкращу і найвищу дівчину, заламували їй догори руки (або в інших випадках прив’язували дві жердини до плечей у формі трикутника (L), на здійняті і зв’язані руки навішували намиста, стрічки, вінки, обв’язували її хустками і поясами так, що дівчину не можна було впізнати, й зі співами водили по селу, по полях. “Тополя” повинна була забезпечити урожай і добробут. Кожному зустрічному “Тополя” низько кланялась, а їй за це давали гроші на стрічки, пригощали, що також ставало основою спільної трапези.

На Поліссі (зокрема в с. Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл. та ін.) досі існує давній обряд водіння Куста, що генетично споріднений із водінням Берези та Тополі. Подібно до вищеописаних, Куста (кущ) також символізувала найкраща дівчина. Прийшовши до лісу, дівчата вбирали її гіллям липи або клена, причому з клена виплітали багато вінків і накладали їй на голову, на шию, на пояс так, що дівчина справді перетворювалася на пишний зелений живий кущ. Гілки липи або клена затикали за пояс так, що вони спускалися до землі як одяг. Між зеленим листям ледве можна було вгадати обличчя дівчини. Таку перевтілену в дерево людину (чи дерево, перевтілене в людину) з піснями вели до села і заводили в кожен двір:

Ой ми були у великому лісі,

Нарядили Куста із зєльоного кльону.

Нарядили Куста із зєльоного кльону,

Вийди, господаре, із нового покою,

Винеси Кусту та хоч півзолотого.

А в нашого Куста ручки-ніжки

                                    невеличкі, –

Треба йому, треба панчішки,

                                    черевички.

А наш Куст поїде та до батька

                                      в гості, –

Треба йому треба черевички на

                                       помості.

Кустові пісні не лише випрошували дари для Куста (ознака давності обряду, його спорідненості з колядуваннями, щедруваннями, волочіннями), а й заклинали гарний урожай, який має Куст принести в це літо. Віра поліщуків у те, що душі померлих живуть у деревах і на межі весни й літа приходять до своїх родичів, змушувала їх вносити, запрошувати дерево з лісу в село і обдаровувати його як живу людину. Цей обряд поєднувався з поминанням померлих – старші жінки зранку ішли на кладовище і голосили на могилках, поки по селу ходив “Куст”. У ХХ ст. “Куст” розділився на три частини – “дитячий” (“хлоп’ячий”, якого вели в село маленькі діти, переважно хлопчики” вранці-рано), “дівочий” (серед дня) і “жіночий” (увечері).

Як бачимо, свято переходу весни в літо також зберегло основні елементи календарної обрядовості, пов’язаної з культом сонця (запалювання багать, коліс, прикріплених на вершині “дуба”, хороводи навколо дерева), урожайності (завивання вінків, особливо в полі, водіння по полях, де квітують жита, духа рослинності й жертвоприношення йому), культом предків (обдарування божества-предка, поминання померлих і спільна трапеза на їхню честь). Однак найбільш виражений у ньому культ рослинності.

До урожайної магії ще додавалися обряди викликання дощу, елементи яких збереглися до наших днів і вже переплелися з християнською обрядовістю. Найпоширеніший звичай, зокрема на Поділлі та Центральній Україні – клечання і освячення криниць.

Наступний тиждень після Троїцького називався Русальний і відзначається надзвичайно багатою обрядовістю та віруваннями. Вірили, зокрема, що русалки (в народі вони мали реґіональні назви: русавка, мавка, водяниця, купалочка, святюха, лоскотниця (лоскотуха), криниця, мертвушка) зазвичай живуть у Дніпрі, в його ямах і заворотах, а звідти розходяться по інших річках і водоймах – ставках, самородних криницях (не в ті, які люди викопали, а в ті, коли буває в полі чи в лузі криничка, джерельце). На Зелену ж неділю виходять вони з води на сушу, збираються на берегах річок і озер, голі й прекрасні, з довгим зеленим (або русявим) волоссям, з синіми очима, у розкішних вінках з гілок дерев і трави, цілу ніч водять чарівні танки (іноді для цього заманюють вівчаря, щоб він заграв їм на сопілці). Від цього краще росте трава. На Зелену неділю русалки нібито вішали в лісі гойдалки і кликали хлопців по імені: “Іване! Іди колихатися!”, або чарівним співом заворожували їх, підпускали близько до себе, брали в коло й водили хоровод, а потім залоскочували до смерті. Русалки бігали по галявинах, біля доріг, по полях, гойдалися на гілках дерев, купалися в хвилях при місяці на поверхні води, вигукують у лісах, регочуться, аж луна розходиться, плещуть у долоні, розпалюють вогні, що горять у дібровах і лісах, над могилами.

Українці вірили, що рід русалок поповнюють утоплениці та померлі нехрещені діти (прямий натяк на те, що до прийняття християнства всі померлі ставали русалками, духами природи). На Поліссі (зокрема в Чорнобильському районі) й досі вірять, що русалками стають ті люди, які народилися і померли в русальний день. Серед русалок є дівчатка-семилітки, ті, які померли нехрещені до 7 років, – вони колихаються на гілках дерев (липи, берези, дуба, верби), бігають по галявинах, сидять на перехресній дорозі і просять: “Дайте хрестик!” – тому треба завжди перехреститися, коли йдеш через перехресну дорогу, тоді вони вже вважаються охрещені і йдуть до раю, а як до семи років ніхто їх не перехрестить – стають русалками або мавками. Діти-мавки (семиліточки) мають біле льняне волосся і довгі без пояса сорочечки, а ті, яких невінчані матері потопили, приспівують:

Бала-бух-бух,

Солом’яний дух, дух,

Мене мати породила,

Нехрещену положила!

Серед русалок виділялися ще утренні, полуденниці й вечірні. Найцікавіші з них – полуденниці, які жили здебільшого у полях, у сонячний вітряний день ніжилися на хвилях квітучих хлібів. Але побачити їх важко, бо вони зодягнені в золотисті одежі, що випромінюють світло, яке не може сприйняти людське око. Якщо під час цвітіння жита людина потрапляла в поле, полуденниця могла залоскотати до смерті. Існувало повір’я, зокрема, на Волині, що волошка – це парубок-красень, якого русалки на Тройцю виманили в поле й перетворили на квітку.

Іноді русалки ховалися в кущах, а коли сходила зоря, виходили. Тому дівчата, що йшли на світанку по воду, мали з собою любисток або той полин, що стелили на долівку. “Полин чи петрушка?” – запитувала русалка. Слід було відповісти: “Полин!” – “Сама собі згинь!”– чулось у відповідь, і русалка зникала. Іноді вона питала: “Що мені мати варила?” – “Борщ та полин!” – мала бути відповідь.

Починаючи з Троїцької суботи, дівчата не ходили в поле поодинці й не купалися цілий тиждень, “щоб мавки не залоскотали”, носили в пазусі полин і любисток. Якщо потрібно було йти у воду, то спочатку кидали туди полин і любисток. Якщо з води чули слова: “Полин, ізгинь”, то можна було навіть купатися…

У четвер русалки нібито святкували свій великдень, тому вони були особливо небезпечні. Цей день звався “русалчин великдень”, “мавчин великдень”, “навська Тройця”, “сухий четвер”, “русалі”. У цей день селяни не працювали, остерігались іти в поле, до лісу, до річки, купатися.

Щоб задобрити русалок, жінки розвішували на гілках дерев прядиво, полотно, сорочки, рушники, намітки – то все на одежу русалкам. А на вікнах клали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. Дівчата потай ходили в ліс і кидали русалкам вінки, щоб ті причарували судженого. Господарі, щоб задобрити русалок, носили  в мисочці мед і ставили на перехрестя, кропили молоком стежки, якими гонили на пасовисько худобу. Не працювали і в десятий понеділок, “бо русалки зіпсують посіви”. Цей день (початок Петрівки) звався ще “розигри” або “проводи” русалок – тоді ходили на цвинтар їх проводжати, робили спільну трапезу під відкритим небом – варили різні страви і пригощали одне одного. На межі полів кожен господар повинен був покласти шмат хліба для русалок.

Про жертвоприношення русалкам донесли інформацію й русальні пісні:

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка в дівочок сорочки:

Дівочки-сестрички, дайте мені сорочки,

Хоч не біленької, аби тоненької…

…Просила русалка в жіночок намітки:

Жіночки-сестрички, дайте мені намітки,

Хоч і не тоненької, аби біленької…

Або:

На Гряной нєдєлі

Русалкі сєдєлі.

Сєдєлі русалкі

На крівой бєрьозє (2)

На прямой дорозє,

Просілі русалкі

І хлєба, і солі (2)

Ще й горькой циболі. – Гу!

Проводи русалок – також прекрасний обряд, що зберігся до наших днів, зокрема, в Чорнобильському Поліссі. Він мав різні варіації й смисл.

На Чернігівщині, приміром, проводжали вбрану русалкою дівчину (у вінку та в самій сорочці) за межі села – на поле, до лісу, до бору, іноді заводили її в жито, там вона скидала вінки і наздоганяла подруг, що верталися до села, вже звичайною дівчиною. Дівчата також ішли з розпущеним волоссям і в вінках. Іноді вони робили опудало русалки – солом’яну ляльку, зодягнену в жіночу одежу, яку в кінці обряду розривали й розкидали по полю, при цьому нерідко організовували в полі спільну трапезу, співали русальних пісень:

Ідіть, ідіть, русалочки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте,

Та наших дівочок не ловіте,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку!

Як це нагадує обряд Масниці, похорон Ярила (іноді це називалося “похорон русалки”), обряд Купала! Безперечно, коли квітують жита, – це найвідповідальніший для урожаю час, тому й поминали померлих, які впливали на урожай, здійснювали жертвоприношення. Русалки, духи вологи і рослинності виходять з води, де постійно перебувають, а проводжають їх у поле – саме тоді, коли житам найбільше потрібен був дощ і волога. Розтерзане і розкидане по полю антропоморфне опудало духа води (або вінки, що його символізують) повинно було забезпечити вологу на все літо, дощ, росу, а отже, гарний врожай.

На Поліссі ж (с. Рєчіца Чорнобильського району, переселенці з якого живуть у с. Гавронщина Макарівського р-ну Київської обл.) русалок проводжають у понеділок увечері на могилки, бо вірять, що русалки – це їхні померлі родичі. Після заходу сонця жінки сплітають вінки з берези, накладають на голови, і, уособлюючи русалок, ідуть на цвинтар, де навколо могилок водять хороводи з піснями. При вході на цвинтар розкладають два вогнища, що утворюють символічні ворота, крізь які заводять русалок на могилки. Вінки також залишають на цвинтарі. Вражає в цьому обряді не лише його первозданність, непідвладність часові, а й жива віра поліщуків у русалок, – переживши чорнобильську біду, трагедію переселення, вони все-таки зберегли недоторканними свої предківські звичаї.

 

Людмила ІВАННІКОВА