Свято-Покровська Подільська церква

Прочанам, паломникам, мандрівникам, які прибувають у столицю України залізницею до центрального вокзалу, стають на ескалатор і входять до центрального вестибюлю, поспішаючи до виходу, кидається у вічі зображення ошатної барокової церкви на зводах – це Св.Покровська Подільська церква, овіяна легендами, описана у творах українських класиків, і без відвідування цієї церкви проща, чи паломництво не будуть повними. Сюди поспішають всі, хто вважає себе православними. Храм, храмове подвір’я, дзвіниця, мають унікальну історію.

Ця прекрасна, первісно двоповерхова культова споруда міститься на вулиці Покровській, 7. Вона постала там у 1766–1772 роках за проектом І.Григоровича-Барського замість своєї дерев'яної однопрестольної попередниці, яку було споруджено 1685 року коштом грецького купця Миколи Тернавіота на місці згорілої вірменської церкви (за іншою версією бернардинського костьолу). Остання, присвячена Різдву Пресвятої Богородиці, існувала там, на колишній Гнилій вулиці XIV століття, обслуговуючи досить численну вірменську торговельну колонію. Споруджена за грамотою 1475 року від польського короля Казимира IV, вона мала привілеї і різні маєтності від литовського князя Олександра (1496 року), польських королів – Сигізмунда І (1511 р. і пізніше) та Стефана Баторія. Сучасні дослідники припускають, що мурований храм, ставши зношеним і запущеним, між 1535 і 1537 роками завалився.

Наприкінці XVI століття на цьому місці з'явилася нова, але вже дерев'яна Різдво-Богородична церква, яка, перебуваючи з 1622 року під опікою і захистом з боку капітулу Вірменського уніатського Успенсько кафедрального костьолу у Львові, стала називатися «костелем Нарождення найсвєнтшоє панни Марії». Дерев'яна церква згоріла дотла в час пожежі, що сталася 17 серпня 1651 року під час зайняття Києва військами литовського гетьмана Януша Радзивілла, і відновленню не підлягала. Тим часом московський уряд 1659 року заборонив проживання в Києві вірменам, євреям і полякам. Частина дослідників дотримувалася думки, що церква збудована на пожарищі вірменського храму. Інші дослідники висуваютьверсією, що на цьому місці був православний храм Різдва Богородиці, мурований в давньокиївській традиції, але спорудженийпісля монголо-татарськоїнавали 1240 року і зруйнованого 1482 року завойовниками кримсько-татарськогохана Менглі-Гірея.

Покровська церква споруджувалася у стилі українського бароко біля підніжжя гори після того, як геніальне творіння Растреллі – Андріївська церква на тій самій горі своєю вишуканою красою вже милувала очі киян і гостей міста. І все ж І.Григорович-Барський хоч і перебував під деяким впливом творчості свого російського колеги, але, використовуючи традиції української дерев'яної архітектури, спромігся витворити оригінальний, найкращий серед усього свого доробку твір – справжній шедевр архітектури. Надзвичайно живописні бічні (з півдня і півночі) ґанки слугували входом до верхньої церкви на честь Покрови Божої Матері, а нижня «тепла» церква носила ім'я св. апостола Якова Алфеєвого (окремі джерела подають розміщення цих престолів у зворотному порядку). Напівкруглі фронтони, витончені лінії стінних прикрас та оригінальні форми вікон, розміщених у два яруси, надавали споруді, з ознаками палацової архітектури, неповторної краси.

Перлину архітектури сильно пошкодила пожежа, яка сталася на Подолі 1811 року – вона втратила дах і вікна та вся вигоріла всередині. Щоправда, ризницю встигли врятувати, перенісши її до сусіднього будинку церковного старости С. Стрельбицького. Тривалий час місцевість навколо храму залишалася незабудованою, а парафіяни тулилися в землянках або мешкали в інших кварталах міста. Освячення оновленого храму здійснили лише 1817 року. Через ліквідацію перекриття між першим і другим поверхами і, відповідно східців до ґанків, зміну форми бань (вони стали ампірними), атакож пізнішу (1824 року) прибудову до західного фасаду теплої церкви св. великомученика Іоана Воїна, відбулося спотворення його первісного вигляду. А 1861 року, коли настоятелем церкви був, імовірно, протоієрей Казанський, вона прикрасилася новим іконостасом, виготовленим в іконописній майстерні братів Малафеєвих за кошти парафіян – потомствених почесних громадян, купців 2-ї гільдії Семена, який був тоді церковним старостою, Олексія та Михайла Никифоровичів Личкових і за кресленнями академіка архітектури І.Штрома. Іконостас було розібрано 1931 року як такий, що не вартував уваги, оскільки був виконаний у псевдомосковському стилі.

У плані Покровський храм наближався до хрестоподібних, позаяк його західна частина була дещо витягнутою. Напівкругла апсида мала по боках дваприміщення, а верх споруди вінчали, замість однієї, трі бані, як це прийнято було у композиціях українськихдерев'яних трьохкупольних церков. Парафіян зустрічала храмова ікона, встановлена над вхідною брамою в красиві мурованій навколоцерковній огорожі. Храмове святовідзначали 1 жовтня (за старим стилем).

Середина храму освітлювалася денним світлом, як широким потоком потрапляло до нього через вікна прямокутної та круглої форм. Вікна прикрашені оригінальними наличниками з високопіднятими сандриками, круглі ж – напівциркульним сандриками, які надають їм вигляду очей зі здивовано піднятими бровами.

Дзвіниця при церкві існувала з кінця XVIII столітт її другий дерев'яний ярус згорів під час пожежі 1811 року і через 20 років замінений московськими майстрами на мурований у стилі ампір. Між нею і храмом, якбуло встановлено шляхом розкопок, протікав колис Борисоглібський струмок. Поблизу його русла виявили скарб –  монети епохи Володимира Ольгердовича (XIV століття), а під уявною вірменською постали залишки давньоруської ювелірної майстерні, у якій з місцевого дніпровського бурштину виготовляли хрестики, підвіски, ґудзики, тощо. 1971 року дзвіницю було реставровано.

Церква охоче надавала нічліг іногороднім богомольцям, їх одночасно поміщалося до 800 осіб. Сто з них розміщувалися в церковному будинку на Боричевім току, деяка кількість –  в різних дерев'яні прибудовах, а решта –  в приміщенні на другому ярусудзвіниці, у якому стояла піч і яке,одночасно,було їдальнею. Окремі нічліжники відпочивали на третьомуярусі аж під дзвонами.

При храмі з певного часу існувала богадільня, влаштована на кошти місцевого купця М.Дегтярьова, а також церковнопарафіяльна школа для хлопчиків, де навчали грамоти і простих ремесел. Храмовий причт не цурався активної пропаганди серед іновірців, навертаючи їх до православної віри. Особливий успіх цій діяльності супроводжував священика Романа Орловського (1880-ті роки). Траплялися у повсякденному житті парафії також і окремі прикрі випадки. Так, 72-річна вдова священика цього храму, загубивши своє пенсійне посвідчення, у відчаї облила себе бензином і підпалила. Сусіди, що нагодилися, збили з неї полум'я і відправили нещасну до лікарні, де вона невдовзі померла від опіків.

У 1920-х роках церкватимчасовоналежала вірним «Істинно Православної Церкви». Із весни 1927 року храм належав УАПЦ. Закривши його на межі 1920-х і 1930-х років (священика М.Гребенецького було репресовано 1938 року, реабілітовано 1989 року), радянська влада використовувала храм для обласного архіву, а храм мч. Іоана Воїна – під компресорну. Богослужіння в ньому відновилися за німців, у 1941 р. Настоятель церкви прот. Олексій Глаголєв мужньо переховував у храмі та дзвіниці єврейських дітей та цілі єврейські родини. Відмовився відслужити Молебень у день народження Гітлера, за що зазнав з боку окупаційних властей репресій.

У 1953-1954 роках церкву було капітально відремонтовано зусиллями очолюваної О.Глаголєвим громади, а 1960-го року органи радянської влади закрили відреставрований храм та зробили там склад і компресорну.

Реконструйований у 1980-х роках, храм певний час слугував місцем перебування канадсько-українського підприємства «Кобза» Українського фонду культури, яке пропагувало народну музику. Лише 1991 року Київська міська рада передала громаді вірних УАПЦ храм у користування. Настоятелем Патріарх Мстислав призначив священика Володимира Черпака, який перебуває на цій церковній посаді і понині (тепер – єпископ Вишгородський і Подільській Володимир). До 1992 року храм був фактично кафедральним собором УАПЦ. Іконостас встановлений 1999 року з дерева, зблагословення Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава на честь воїнів УНР полеглих під Крутами. Проект архітектора В.Слободянюка благословив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир. Різьбу виконали художник-різьбяр М.Свернюкта та В.Парамбуль. Ікони для нього написали народний художник України Ф.Гуменюк, якому допомагали студенти Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, та художник А.Гончар. Позолотою іконостасу займався Д.Левус.Живопису Покровському храмі різностилевий XVIII-XXстт. відреставрований О.Романченко під наглядом художника-реставратора І.П.Дорофієнко («Укрпроектреставрація»). Живопис у преділі св. мч. Іоана Воїна XXIст.виконаний групою художників під керівництвом народного художника України О.Бородая. Притвор храму розписаний художницею У.Гуменюк.

Навколо храму знаходиться цвинтар XVIII-XX стт. Загальні хрести всім спочиваючим на цьому місці встановлені у 1995 – залізний; монументальна кумпозиція «Розп’яття» у 2000 р. – скульптор М.Перепелиця.

Настоятель храму, голова громади – єп. Вишгородський і Подільський Володимир (Черпак). З 1995р. до травня 2010 р. послух другого священика виконував бл. п. протоієрей Тарасій Романюк, син бл. п. Святійшого Патріарха Володимира. Нині послух другого священика несе протоієрей Димитрій Каран, послух третього священика несе ієрей Іоан Пономаренко.

Володимир, єпископ Вишгородський і Подільський