Людмила Іваннікова

Чернички слободи Тарасівка: із духовних традицій Східної України

Про це унікальне явище повідомляє вчителька початкової школи слободи Тарасівка Куп’янського повіту Харківської губ. Варвара Миколаївна Світ. Матеріали зібрані нею в грудні 1887 р. як відповідь на програму для опису народних юридичних звичаїв, розроблену етнографічним відділом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. З огляду на унікальність описуваного явища, вони були опубліковані 1889 р. в першому номері журналу «Этнографическое обозрение», друкованого органу товариства, у формі статті під назвою «О черничках» (с.92–101). Пропоную читачам «Нашої віри» уривки з цієї статті, що викликає жаль за втраченими назавжди духовними традиціями нашого народу. Важливо й інше. Зі слів Варвари Миколаївни випливає, що таке явище, як спільнота черничок, існувало на Слобожанщині не випадково, а як своєрідна альтернатива до офіційних московських монастирів, і саме його виникнення було спричинене жорстокими й далекими від українського ідеалу чернецтва порядками, які, за словами самих черничок, тільки віддаляли людину від Бога, перетворюючи її на раба. Все єство волелюбного українця, його незаймана віра в Бога противились цьому. Тож будучи черницями за обітницею і за духом, вони й створювали власні общини, які окормляв парафіяльний священик і в яких повністю віддавали себе служінню Богові. В цьому можна побачити навіть зародки автокефалії, за що боремось уже понад сто років…

***

Слобода Тарасівка, – колишнє військове поселення, – розташована на річці Красній, населена українцями, хліборобами. У слободі знаходиться волосне правління, початкова школа для дітей, а з 1820 р. – Микільська церква, при якій існує прекрасний церковний хор, створений місцевим парафіяльним священиком, протоієреєм Олександром Босанським, із сільських дівчат, так званих черничок. Про цих-то черничок я й хочу надати деякі відомості.

У Тарасівці трапляється багато випадків, коли дівчата дають обітницю безшлюбності і живуть, проводячи час у молитві та в заняттях ручною працею, переважно шиттям. Дівчат, що мають якесь каліцтво або слабке здоров’я, які не здатні понести тягар селянської праці, що чекає на них у шлюбі, часто самі батьки прирікають на безшлюбне життя ще з дитинства. Чимало буває випадків, коли матері хворобливих дівчаток прирікають їх Богові, кажучи: «Коли Бог дасть одужа і не вмре, то буде Божа». Так само й у випадку тяжкої хвороби дівчинки батьки дають обітницю: «Тілько одужа, оддамо в школу, – нехай учиться і буде Божа». Це поєднання обітниці з навчанням пояснюється тим, що раніше дітей віддавали в науку черничкам. Часто трапляється, що така дівчинка, приречена Богу, благополучно одужує і, коли виросте, стає красивою, видною, «хоть би і не черничка, а як заправська монашка» (Монашка тут ставиться вище чернички тому, що між черничками є багато калік, а в монастирі приймають лише абсолютно здорових селянських дівчат). На таких зміцнілих після обітниці дівчатах, за народним переконанням, лежить особлива благодать Божа. Приречені на безшлюбне життя в дитячому віці, не беруть участі ні в дитячих іграх, ні згодом у вечорницях та супрядках а йдуть на життя чернече з радістю, вважаючи його особливим богоугодним подвигом. Є й такі, котрі, досягнувши дорослого віку, свідомо прирікають себе на таке життя, пояснюючи своє бажання тим, що вони шукають усамітнення, спасіння душі та праці для Бога. Ось такі дівчата й називаються черничками, а іноді й монашками.

Місцева сільська громада до чернецтва і до життя черничок ставиться як до ідеалу, і до черничок, що живуть в окремих келіях при сім’ї [у цій слободі було дві форми такого життя: самітне, тобто при батьках, але окремо від родини, та спільножитне, в окремо організованій спільноті, «общині». – Л.І.], виявляє особливу повагу, багато хто ходить до них за порадою, особливо жінки. Натомість до черничок, що живуть у общині, ставлення дещо скептичне. Існує переконання, що на сім’ї, в якій є черничка, спочиває благодать Божа; а ще більшу благодать приносить вона тоді, коли йде у справжні черниці – в монастир.

У своїй сім’ї батько і мати ставляться до черничок з великою любов’ю і навіть з пошаною, і не заперечують, якщо дочка хоче зробитися черничкою, вважаючи її своєю молитвеницею перед Богом, радяться з нею і, між іншим, особливого значення надають її снам, котрі черничка нібито бачить перед важливими подіями в сім’ї.

Черничці, що живе при сім’ї, надають, звичайно, повне утримання, поки живий батько. Коли ж він помирає, то брати дають їй лише те, що заповів батько при смерті, турбуються про неї до самої смерті, хоча вона й сама заробляє.

Батько і мати, і всі жінки роду не тільки не дорікають за неробство черничці, що живе при сім’ї в окремій келії, але навіть вважають, що через неї на весь дім сходить благословення Боже. Іноді брати ставляться до черничок зле, найчастіше, через жадібність, але за це їм докоряють. Таке ставлення братів зумовлене іще й тим, що чернички вважають за свій обов’язок стояти на сторожі сімейної моралі, стримувати їх від розгульного життя, давати їм настанови. У таких випадках брати хоч і виявляють невдоволення, а з молодих сестер-черничок і глузують, але все ж таки їх вислуховують, – у той час як звичайні сестри не тільки не можуть повчати братів, особливо одружених, але повністю їм підпорядковані.

Черничка живе в домі своїх батьків у окремій келії, збудованій або тут же при хаті, або збоку, на городі. Так живуть чернички заможніших батьків, а бідні найчастіше ідуть у общину. Черничка поселяється в келії приблизно після 20 років, а в общину йде навіть раніше. Окрему келію вибудовує черничці її батько або брат за заповітом батька, якщо той помер, а в сім’ї залишилась дочка, приречена на безшлюбне життя.

Сім’я не вимагає від чернички обов’язкового виконання господарської праці. У повсякденні справи та в господарство вона не втручається. Під час польових робіт, якщо вона здорова, то виходить в поле, але має право працювати, скільки побажає сама. Залишаючись вдома, вона наглядає за господарством. Вона також має право брати роботу зі сторони і повністю розпоряджається заробленими грішми. На ці гроші вона одягається, подає їх на церкву, на свічки, прохачам, подорожнім, черницям, що збирають милостиню на монастирі.

Черничка не має права виходити заміж: це вважається ганьбою для неї і для сім’ї. Якщо ж таке й трапляється, то це завжди проти волі батьків, тоді їй не дають посагу і не приймають в чужу сім’ю за невістку. Тож вона може вийти лише за самотнього чоловіка і то не в своїй слободі.

При розподілі майна черничка отримує свою частку і, живучи в сім’ї брата, веде своє господарство окремо. Після смерті батька брати ніколи не залишають без допомоги сестру-черничку, вона все життя перебуває під їхньою опікою. Так само й чужі люди допомагають черничці: хто паливом, хто хлібом, а хто й гроші дає на поминання покійників, оскільки чернички кожного дня читають Псалтир.

У слободі Тарасівці є дві общини черничок. Живуть вони в двох окремих будинках, вибудуваних ними самим за зароблені гроші, а також за пожертви від заможних людей, на яких вони працюють, вишивають. У черничок, що живуть у общині, є одна головна, але новеньких вони приймають за спільною згодою. Господарські клопоти вони ділять між собою. Оскільки трапеза у них спільна, то готують по черзі, і чергова навіть у великі свята в церкву не йде, а працює вдома. З них складається церковний півчий хор, за що кожна одержує від священика, залежно від голосу, від 3 до 10 крб. за рік. В дні свят вони ходять з поздоровленнями, за що мають окремий дохід, який ділять між собою. Вони також прекрасно шиють і вишивають, через що наречені заможних селян шиють свій посаг у них. Крім того, вони засівають город, сіють хліб. Надлишок вирощених продуктів пускають на продаж. Прибуток з города і посіву йде на спільні потреби. В полі на своїй пашні та в городі вони працюють самі, а також їм допомагають родичі і знайомі: орють ниву, надають вози, молотять. Гроші, одержані за вишивання і шиття, вони ділять, залежно від роботи: якщо її виконала одна, то одна й отримує, а якщо працювали разом, то ділять. Гроші, потрібні для господарства, вносить кожна однаково, а якщо в общині живе молоденька бідна черничка, що нічого ще не заробила, то з неї не беруть, – зате вона виконує більше господарських робіт: носить воду, дрова і т.п. На спільну молитву вони не сходяться, та їм і ніколи за роботою, за співками [репетиціями. – Л.І.]та співанням у церкві. Але по неділях, якщо по обіді немає співки, читають разом Псалтир. Деякі вчаться грати на скрипці і багато з них виходили регентами в інші церковні півчі хори.

Чернички, що живуть в общині, ведуть швидше мирське, ніж чернече життя. Вони їдять м’ясо (хоч це заведено недавно через неврожайні роки), одягаються хоч і в темні кольори, та досить гарно. Спідниці й кофти [вид корсетки з рукавами. – Л.І.]– звичайна одежа. Свиток і кожухів зовсім не носять, а замінюють їх чорними пальто (так само й ті чернички, що живуть у  келіях). Голови покривають влітку білими хустками, а зимою і восени – чорними. Живуть вони надзвичайно чисто і навіть комфортніше за багатих селян. Житло їх складається з однієї чистої, парадної кімнати, потім дві спальні, кухня і їдальня. Кімнати без дерев’яної підлоги, але завжди дуже чисто змазані. Палять соломою зі свого посіву, а для приготування страви і випікання хліба засушують гній [очевидно, кінський кізяк – така традиція була в Степовій Україні через відсутність лісу. – Л.І.], який ріжуть у своїх родичів або в когось із тих багатіїв, на яких вишивають і шиють. Для перевезення палива їм дають підводи родичі та знайомі. Бувало, що батько чи брат у найгарячішу робочу пору залишає своє діло і їде перевезти черниці пожертвуваний їй кимось гній для палива.

За таких сприятливих умов і за відсутності надмірної суворості способу життя, чернички, що живуть в общині, виглядають веселими і щасливими, виділяються життєрадісною і щебетливою вдачею, – цим вони відрізняються від черничок, що живуть в самотині, котрі звичайно небалакучі й понурі.

Чернички, що живуть у общині, пояснюють своє небажання виходити заміж тим, що для спасіння своєї душі бажають зректися мирського життя, подружніх радощів, яких вони не визнають. Звичайно у них така відповідь на це питання: «Шукаємо усамітнення і спасіння душі, праці для Бога і молитви. Вийшовши заміж, і лоба перехрестити нема коли, а тут я вільна і кожне свято в церкві, а коли захочу, то і на богомілля піду». І вони часто ходять цілим своїм монастирем на богомілля.

Ці богомілля і є головною причиною утвердження і поширення звичаю вступати в чернички. Наслухавшись розповідей богомільців та перехожих монашок, дівчата вирушають на богомілля в Святі Гори (на Донці), а далі у Валуйки. Їх вабить урочистість монастирського богослужіння, тиша монастирського життя. Тут уже дівчата мимоволі починають мріяти про чернече життя, про жіночий монастир (найбільший – у Старобільську). От і йде туди, вражена красою храму, захоплена красивим співом черниць, чистотою і тишею келії. Повернувшись додому, вона вже ні про що не думає, як тільки про це нове, відкрите нею життя, і не одна з таких богомолок стає насельницею Старобільського монастиря, куди її охоче приймають. Однак не кожна з таких дівчат стає справжньою черницею назавжди. Часто буває, що такі дівчата, якщо мають хоча б найменшу можливість прожити своєю працею чи з допомогою рідних, відходять з монастиря, проживши там недовго. Вони звичайно жаліються: «Там не життя, а каторга, лоба ніколи перехрестити, не то що до церкви пійти, а ще монашкою зовуть». Однак після відходу з монастиря дівчина не залишає свого бажання жити для Бога – черничкою. Якщо є змога, то вона будує собі окрему келію, а ні – йде в общину.

Переклад з російської Л.Іваннікової