СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ.

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР. НАВСЬКИЙ (МАВСЬКИЙ) ВЕЛИКДЕНЬ

Сьомий, останній тиждень Великого посту, за церковною традицією має ще назву “Великий”, так називають і кожний день цього тижня (Велика середа, Велика п’ятниця, Велика субота). У ці дні Церква згадує останні події земного життя Спасителя, починаючи з Його входу до Єрусалима, й закінчуючи Його хресною смертю і Воскресінням. На церковних богослужіннях повністю прочитуються чотири Євангелії, звучать особливо жалібні піснеспіви. Приміром, у Велику середу згадується за богослужіннями зрада Іуди (Мф. 26, 6—16). У Великий четвер згадується Тайна Вечеря Господа нашого Ісуса Христа зі Своїми учнями і встановлення Таїнства Євхаристії або Причастя Тіла і Крові Христової, яке здійснив Спаситель у переддень Свого розп’яття. Напередодні п’ятниці в храмах одправляється особлива служба — “Страсті”, — утреня, на якій читаються дванадцять євангельських уривків, що розповідають про страждання Христа (їх називають “Страсті Господні”). “Во время отправыСтрастей тишина в воздухе повсеместная, молчанье торжественное”, — пише Микола Маркевич. Цю тишу хіба що порушує жалібний дзвін, що сповіщає про число прочитаних уривків — аби вселенна чула і співстраждала, і здригалася від згадки про небувалий злочин в історії людства. За давньою православною традицією, під час читання Євангелії віруючі стоять у церкві із запаленими свічками в руках. Свічки ці символізують факели, з якими прийшли фарисеї та народ до Гефсиманського саду, щоб узяти Христа на муки. Після служби віруючі виходять із церкви із запаленими свічками. Утворюється процесія, яка нагадує нам про хресну дорогу Спасителя, що почалася тієї страшної ночі. Але вогонь цей не згубний, як тоді, а такий, що рятує, — він має велику очисну та цілющу силу, він очищає людські душі й увесь навколишній простір. Тому віруючі намагаються неодмінно донести запалену свічку до своєї хати і випалити нею хрести над дверима й вікнами, на сволоку для захисту від усього злого, обійти навколо двору й дому. Дім такий обминатимуть хвороби, лихі люди, біси. Страсна свічка — велика святиня, вона справді має магічну й лікувальну силу, — вона запалюється в годину тяжкого горя, хвороби, стихійного лиха, — завжди, коли людина звертається по допомогу Божу. “Во время трудной смерти дают ее в руки умирающему, — повідомляє М. Маркевич. — Во время трудных родов зажигают ее перед иконами; во время грозы опять зажигают ее и ставят пред образа; ходят с нею в пчельник” (“Обычаи, поверья, кухня и нажитки малороссиян”. — К., 1860. — С. 4.). Вважалося в народі, що особливу силу мала та свічка, яка горіла в церкві під час читання страстей дванадцять років поспіль. На Харківщині існувало повір’я, що “Страсний хрест” захищає від пожежі, тому хрести випалювалися не лише в хаті, а й над дверима господарських будівель. Тому ще й під час грози, “щоб грім хати не спалив”, запалювали страсну свічку. Якщо полум’ям страсної свічки випалити хрест на воротах, то в двір не забіжить “поганий собака”, тобто нечиста сила, що в цей вечір бігає по землі, взявши на себе таку подобу” (Воропай, Т. 1, с. 363). Страсні свічі селяни намагалися вилити самі, віск для них “одробляли”, — бо “трудова свіча лучче Богові вгодна”. І лили (або катали руками) їх такими, щоб вистачило надовше, — були свічі “в два аршини довжиною і до десяти фунтів вагою”. З нею ходили і до Плащаниці в П’ятницю, і на Великодню заутреню.

Страсна п’ятниця — найскорботніший у році день, бо саме в п’ятницю сталося розп’яття і хресна смерть Спасителя. Шість довгих годин Господь наш страждав на Хресті, викупляючи цим усе людство від рабства гріха й диявола. Хресна смерть Спасителя сталася о дев’ятій годині (близько третьої години дня за нашим часом). Тому в другій половині дня в храмах здійснюється винесення з вівтаря на середину церкви святої Плащаниці — зображення знятого з Хреста тіла Спасителя, — для поклоніння віруючих. Прикладаючись до Плащаниці, ми торкаємося вічності. Тому благочестиві християни намагаються цього дня тримати строгий піст, а найчастіше зовсім утриматися від їжі, доки не прикладуться до св. Плащаниці, і тільки після цього дозволяють собі споживання їжі, а якщо можливо, утримуються до вечора. Увечері відправляється чин похорону Спасителя із жалобною Хресною процесією навколо церкви.

Ні шити, ні прясти, ні будь-яку важку роботу робити в цей день не можна було — колись господині в селах робили тільки дві роботи: пекли паски та садили капусту. Посаджені в піч паски загнічували свяченою вербою.

За народним віруванням, у Страсну п’ятницю не можна співати, — гріх. На Херсонщині кажуть, що хто співає в Страсну п’ятницю, той на Великдень буде плакати. Одна жінка, як сповідь, розповіла мені випадок, що за радянських часів справляла вона в Страсну п’ятницю весілля, сміялася і зневажала попередження старих людей. Унаслідок цього все її життя перетворилося на безперервний похорон: ховала батьків, родичів, власних дітей, чоловіка; тепер ходить по церквах і одмолює свої гріхи…

Субота Страсного тижня — день перебування тіла Ісуса Христа у гробі, де Він був похований праведними Йосифом і Никодимом, що зняли Його з Хреста з дозволу римського воєначальника Понтія Пілата. Але, перебуваючи тілом у гробі, душею Своєю Господь у цей день зійшов до пекла, де, чекаючи спасіння світу, знемагали душі всіх померлих праведників Старого завіту, — пророків, праотців, усіх тих, кого ми шануємо як святих.

Цього дня Господь зруйнував споконвічні кайдани пекла, вивів душі праведників, звільнив їх від страждань. Особливим знаменом цієї події є щорічне, що відбувається у Великодну Суботу, сходження з неба благодатного вогню в печері Гробу Господнього в Єрусалимі. З давніх часів до наших днів одержання благодатного вогню Єрусалимським Патріархом при величезному напливі віруючих є одним із очевидних свідчень істинності православної віри і всієї євангельської історії.

У моєму рідному селі існує традиція саме у Великодну суботу випікати паски, тісто на які розчиняється звечора в п’ятницю і сходить цілу ніч. Також у цей день красять крашанки — переважно в цибулинні, яке збирається для цього протягом посту. За повір’ям, крашанки, зварені в цю суботу, довго не псуються, а зберігаються протягом усіх свят.

В інших реґіонах яйця красили березовим листям, чебрецем, яблуневою корою, корою з чорноклена, пролісками, також і лушпинням цибулі. З кінця ХIХ ст. усе більшого поширення набували куповані барвники. Окремим народним промислом зробилося писанкарство. Ця традиція сягає прадавніх часів і потребує спеціального дослідження, — вона мало пов’язана з християнством. Хоча яйце, як символ відродження нового життя, всієї природи, природно вплелося в християнську традицію, стало символом Воскресіння Ісуса Христа й усезагального воскресіння людства…

У суботу в храмах продовжується поклоніння Плащаниці, вона вноситься до вівтаря аж під час полунощниці — перед Великодною Всенічною, — і кладеться на Престол, де залишається сорок днів аж до Вознесіння Господнього. Опівночі урочистим хресним ходом навколо храму розпочинається Пасхальна заутреня. Цей хресний хід відображає євангельську оповідь про те, як жони-мироносиці на світанку першого дня тижня шукали у гробі тіла Ісусового, щоб намастити його миром.

За народним повір’ям, у Страсну суботу під час обходу навколо церкви та стояння біля її західних дверей, коли в церкві нікого немає, Ангели виводять Спасителя з гробу, а святі виходять з ікон і цілуються поміж собою — христосуються. Стоячи перед зачиненими дверима, священик співає стихири Пасхи і, коли хор заспіває “Христос воскрес”, усі люди радісно вигукують “Воістину воскрес!” — і заходять до оновленого, освітленого храму, який у цю ніч є прообразом раю на землі.

Ось я розповіла коротко про страсний тиждень, як він осмислений православними віруючими і що для нас означає кожен день тижня.

Не можна обминути й того, що особливою містикою в народних уявленнях і побуті овіяний Страсний четвер, з яким пов’язано чимало язичницьких вірувань і звичаїв (іноді відверто демонічних), що витікають із культу предків, води, вогню, всієї природи. У різних реґіонах він має різні назви — Білий, Світлий, Чистий, Живний, Великодний, — від нього ж походять і відповідні реґіональні назви цілого тижня. Різні етнографи подають однакові відомості: “Страсний тиждень називається на Україні білим, тому що тоді білять хати і прибирають усе, готуючись до Великодня. У Чистий четвер миються, й виливають брудну воду, викидають усяке сміття за межі двору, на роздоріжжя” (Максимович. “Дні та місяці українського селянина. — К., 2002. — С. 31); “Кто имеет накожные сыпи, должен купаться до восхода солнца” (Маркевич); “Щоб бути чистим цілий рік, у цей день до схід сонця слід було викупатися в річці або в ставку. На Харківщині був поширений звичай купати в цей день коней, щоб оберегти їх від шкіряних хвороб. У с. Яхнівці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області дівчата до сходу сонця збігалися до джерела, щоб вмитися і бути красивими цілий рік. Та чи не найбільше пам’ять про весняні очисні обряди збереглася у віруваннях і звичаях моїх односельців (с. Губча Старокостянтинівського р-ну). Вони вірили, що у Великодний (Чистий) четвер вода має особливу магічну силу — вона очищає від будь-яких недуг душевних і тілесних, а найбільшу — проточна вода, непочата вода, вода з трьох криниць, набрана до сходу сонця. Тому здавна побутував звичай, зафіксований мною од рідної матері: “У Чистий четвер раненько, до схода сонця, треба йти на проточну воду вмиватись”. “Треба стати в рівчаку (в рові, у нас великої річки не було, а так, струмки. — Л. І.) за течійою до схода сонця і вмитись, якщо слаба людина. Мили ноги, руки, вмивалися, чистим рушником втиралися. Як ти була малою слаба там чи шо, я ходила вдосвіта до криниці в Чистий четвер, брала воду непочату й купала чи вмивала тебе”. Я справді пам’ятаю такий факт (уже мені було років 18), що в мене на обличчі були якісь вітряні лишаї і баба моя теж ходила вдосвіта в цей четвер, брала непочату воду з трьох криниць, будила мене, — і я тричі вмивалася тоді до сходу сонця, ще й примушувала все тіло обмити, але вода була холодна.

Обряд весняного очищення вогнем і водою (згадаймо спалювання сміття з усіх хат на Масницю, згрібання і спалювання на городах, у садах торішнього листя й бадилля, палення новорічних, четвергових і Великодних багать цілу ніч проти головного хатнього кутка (покуття) та ін. — “щоб очистити землю від морозу, зими, смерті і всякої нечисті” (Грушевський) характерний для всіх слов’янських народів. У енциклопедичному словнику “Славянская мифология” (с. 97) вказується: “За водой ходили ранним утром, до восхода солнца. Особенно ценной считалась вода, набранная утром раньше всех односельчан (непочатая, непитая вода). При этом запрещалось отливать воду из ведра или зачерпывать ее вторично”.У цей день, за традицією, в моєму селі виконувалися й інші ритуали — переважно приурочені до Великодня: “В Чистий четвер мастили хати, вимітали кругом, на току замітали. Мили дівчата голови. Милися всі. Крашанки намивали (яйця для крашанок — Л. І.), ставили в макітрі на піч, щоб обсихали до суботи”. “Купають дітей зляканіх у лісовому сіні і з трьох криниць у воді. Колись як у мене рожа була, то я так робила, вмивалась” (різні інформатори).

На Слобожанщині існувало повір’я, що в Чистий четвер до схід сонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом цілого року. Отож хворі люди купалися, бувало, вночі — “поки ворон дітей не купає”, — щоб очиститися від хвороби. Викупавшись, хворий набирав зі свого купелю відро води, ніс ту воду на перехресну дорогу і виливав — “щоб там усе лихо зоставалося”. А дехто ще й примовляв: “Господи Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки, і в живіт трішки”. (Воропай. — Т. 1. — С. 361). Через те нечистими вважалися перехрестя, дуже багато оповідей народної демонології, записаних мною, сюжетом своїм пов’язані саме з перехресною (середохресною) дорогою.

Із культом предків пов’язана низка звичаїв, повір’їв та оповідей, записаних П. П. Чубинським, зокрема й про Навський (Навій, мавський, мертвецький) великдень, який нібито слід святкувати в Страсний четвер. Ці вірування існували на Лівобережній Україні, Київщині та Поділлі. (На Волині, зокрема в моєму селі, Навський Великдень (рахманський великдень) святкували вже після Пасхи — у четвер світлого тижня). За уявленнями наших пращурів, Бог тричі випускає мерців із того світу: перший раз у Чистий четвер, вдруге — коли квітують жита і втретє — на Спаса. “В Светлыйчетверг покойники выпускаются с того света для отправления богослужения и покаяния в грехах. В этот день они не боятся ни креста, ни молитвы, и если завидят живого человека, то душат его до смерти. Чтобы быть вне этой опасности, крестьяне обливаются водою, “бо мерці мокрого бояться”.

В полночь светлого четверга мертвецы встают из гробов и приходят в церковь по звуку колокола, который ударяет только три раза. Собрашись, они становятся перед церковью. Из среды их выступает священник и громко произносит какую-то молитву, по окончании которой двери церкви сами собою отворяются. Мертвецы входят в церковь и священник начинает богослужение. Перед алтарем стоят дети и держат крашанки с дырочками, наполненные “клоччям”. По окончании богослужения христосуются. Все выходят из церкви и останавливаются перед ее дверьми. Затем, по прочтении священником какой-то молитвы, двери церкви сами затворяются и мертвецы идут на кладбище”. (Павло Чубинський. Мудрість віків. — К.: Мистецтво, 1995. — С. 17). Тут уже бачимо християнізовані язичницькі уявлення про життя померлих, яке дзеркально (навиворіт наче) відображає світ живих людей. У деяких легендах оповідається про те, що мертвих до церкви скликають не дзвони, а два юнаки (ангели), що трублять у труби (прообраз Страшного Суду). В постових піснях і псальмах, що співаються “в чистий четвер” звучать також мотиви відкривання пекла і покаяння грішників:

“Святий Петре, Святий Павле.

Дайте ключі пекельнії,

Пустіть душі спасеннії,

Тілько теї не випускай,

Що в неділю рано їла,

А в п’ятницю пісню піла,

А в суботу довго спала,

Отже, й неньку зневажала”.

Проте більшість етнографів подають відомості про святкування Навського (мавського, мамського) великодня саме в четвер після Пасхи, бо до них звістка про неї доходить трохи пізніше (для того, щоб повідомити їм про Пасху, іноді пускають на воду лушпини зі свячених крашанок. Цього дня нічого не можна робити, можна тільки працювати в полі, бо в цей день мерці встають з могил, вітають один одного з святом і всіляко намагатимуться допомогти своїм живим родичам (Вячеслав Камінський. Праздник Пасхи в селе Косареве Дубенського уезда Волынской губернии. — К., 1906). Але це — тема наступних розвідок.

Людмила ІВАННІКОВА