29 березня 2024

ТУРБОТА ПРО БЛИЖНЬОГО

29.09.2020.

Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. (Луки, 17,3).

Значення цього вислову Господнього зрозуміло кожному. Спаситель чітко вказав покрокову інструкцію турботливого ставлення до ближнього, що схибив. Християнин не має права замовчувати про гріх свого брата чи сестри, але як виконавень заповіданого Христом, зобов’язаний виправляти гріховні вади ближнього. Чому ж тоді так не робимо? Бо кожен з нас знає, що сказати ближньому про його недолік – означає не що інше, як «здобути собі ворога», «втратити статус добренького для всіх», - але найстрашніше, що ми втрачаємо так міркуючи, - ім’я християнина бо ми відмовляємось робити спасительні кроки на зустріч ближньому. Божий промисел про нас на тому й побудований, що ми повинні виправляти гріховні вчинки однин одного, але ні в якому разі не замовчувати, не стояти осторонь. В храм приходять ті, хто усвідомив себе хворим: хто на осудливість, хто на злопам’ятність, хто на заздрість, хто на марнослав’я – на увесь клубок гріховних зміїв, що звили кодло гадюче у нашому серці. Бо ззовні ми всі культурні й чемні, високоосвідчені люди, навіть «моральні» згідно з кодексом будівника соціалізму – але червиві з середини. Тому ті, хто відчув щось недобре на душі, трішки збагнули, що їх щось «їсть» зсередини – ті приходять до храму, як до лікарні. Знаємо, що серед хворих є певна солідарність: хто з руками – допомогають безруким щось взяти чи піднести, ходячі – паралізованим, зрячі – сліпим, пораненом – промитивають рани, бинтують. Чомусь в лікарні зрозуміло, що всі в однаковому положенні – всі хворі й немічні та потребують допомоги однин від одного. Думаю паралель з лікарнею є доречною і зрозумілою. Якщо ж так, то чому ми не робимо таких дій по відношенні до ближнього в церкві? Адже церква – це лікарня! Чому ми заповчуємо гріх брата чи сестри і вчасно не виправляємо того хто схибив. Це ж заповідь Божа, чітко прописаний механізм, інструкція, згідно з якою ми повинні діяти по відношенню до ближнього. Бо якщо так не чинимо то ми не християни, ми лицедії з маскою християнина. От і виникає запитання: хто ж тоді винен більше, чи той хто з нашої мовчазної згоди грішив і стведжувався на хибній стежці не отримуючи так необхідного йому промивання гріховних ран і бинтування, чи той, хто лукаво посміхався і мовчав, бачачи як сповзає у гріховну прірву наш ближній?