Людмила Іваннікова

Як відзначали запорожці Різдвяні свята

Про це розповідають рукописні та опубліковані джерела І половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., а також усні оповідання самих козаків і їх нащадків.

Кожен українець, хто б він не був, пригадає дитинство і святкування Різдва, Щедрого Вечора, Богоявлення в колі родини. Найкращі спогади пов’язані із Святвечором, колядуванням і щедруванням, приготуванням куті та інших обрядових страв, внесенням до хати дідуха, ходінням з вертепом, «козою» та «Маланкою»… А ще: з дівочими та парубоцькими забавами, ворожіннями, вгадуванням долі та майбутнього урожаю, ритуалами, пов’язаними з фруктовими деревами, бджолами, худобою і т.п. Все це мало забезпечити гарний урожай хліба, садовини, городини, приплід худоби, одруження молоді в наступному році – тобто ті цінності, які були найважливішими для селянина-хлібороба. А ще –  єднання роду (спільна вечеря, відвідання з кутею та узваром найстарших членів родини, хрещених батьків), моральне і духовне здоров’я членів сім’ї (участь у церковних богослужіннях, сповідь та причастя Святих Тайн у день Різдва, освячення домів та господарських будівель на Богоявлення, прославлення Христа у колядках та вертепних дійствах).

Безперечно, що всього цього були позбавлені запорожці, кожен з яких, вступаючи до товариства, відрікався від родинного життя і давав обітницю безшлюбності. Адже Січ була закритою для жінок військовою спільнотою, подібною до рицарського ордену, яку ще називали сучасники «світським монастирем». Але, як кожна людська спільнота, вона мала й свої субкультурні звичаї, які дуже відрізнялися від хліборобських та родинних обрядів Гетьманщини, Поділля, Волині, Галичини. Головним стержнем у цих звичаях виступала Православна віра і Православна церква.

Отже, в період між Святвечором та Водохрещами (6–19 січня н. ст.) всі козаки зі степів та зимівників сходилися на Січ, щоб взяти участь у Божественній Літургії в січовій Покровській церкві.

Отець Леонтій Яценко-Зеленський, чернець Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, Новий 1750 рік зустрів саме на Запорожжі, в Січі, і з розчуленням зауважує, що козаки своєю побожністю перевершують навіть греків, і у Навечір’я Різдва, Богоявлення та інших великих свят і в суботу запалюють в куренях лампади і святі ікони кадять щедро, по-запорозьки, не шкодуючи дорогого ладану. Але на відміну від греків, які закопчують ікони ще й тюном, у запорозьких куренях, схожих на каплиці, не може курити навіть сам ясновельможний пан кошовий отаман.

Святкова заутреня завжди одправлялася до світанку, а Літургія розпочиналась зі сходом сонця. Військова старшина, курінні отамани і всі поважні козаки, як і вельможний пан кошовий, ніколи не пропускали утрені, а в свято ходили до церкви тричі на день. В обов’язки паламаря входило кожної ночі будити пана кошового на утреню, а суддю, писаря, осавула і всіх курінних отаманів будив підпономарій.

Крім співання колядок, виголошування різдвяних віршів на кшталт «Христос родився, весь мир звеселився», чим звичайно займалася шкільна молодь, був у запорожців особливий різдвяний звичай, який називався рале́ць. Цей звичай, очевидно, був запозичений у цехових та церковних братств і відбувався двічі на рік – на Різдво й на Великдень. (Слово «ралець» у давньоукраїнській мові означає «подарунок»). Ось як описує його князь Симеон Мишецький у своїй «Истории о козаках запорожских» (1740, опубл. 1847 р.):

«Зберуться ярмаркові купці та майстрові люди, окремо одні від одних: окремо шинкарі, окремо купці, окремо майстри, накуплять лисиць пари по дві або по три, великих калачів – із цим ідуть до кошового з поклоном. Це у них називається ралець. Тут-то кошовий повинен їх поїти вареною і холодною горілкою, а також і медом, доки вони хочуть. На другий день ідуть до судді, на третій день до писаря, на четвертий день до осавула – і їм такі самі подарунки підносять, а вони їх так само змушені поїти.

А той кошовий мусить не тільки цих [гостей], але й усе військо, яке є в Січі, поїти, а отаманів та інших старшин, закликавши до себе в курінь, особливо поштує і пригощає різними напоями, – і таких веселощів у старшин між собою буває цілий тиждень! А між цією випивкою буває у них пальба з гармат» (с.25).

Військовий інженер Олександр Рігельман в «Истории Малой России» (1783, опубл. 1847 р.) додає, що, пригостивши старшин у себе в курені, кошовий бував і у них, адже гуляли весь тиждень.

Історик Михайло Антоновський уточнює, що кошовому й старшині на ралець від кожного цеху майстрів приносили не тільки по дві-три пари лисиць, а й по кілька великих лосиних шкур. Старшина ж і кошовий, на думку вченого, вісім днів годувала й поїла усіх козаків задля того, щоб і на другий рік їх вибрали.

У тому є певна рація. Адже через вісім днів, а саме 1(14) січня, в день Нового року, в Січі відбувалась козацька рада, на якій було два питання порядку денного: розподіл між куренями природних угідь та перевибори старшини…

Ось як описує її той-таки Симеон Мишецький.

Рада звичайно буває після полудня. Кошовий наказує довбишу бити в литаври посеред замку, коло церкви. Коли проб’ють тричі, з церкви виходить уся старшина (кошовий, суддя, писар, осавул) зі своїми клейнодами без шапок і кланяються на всі чотири сторони. Їх вітають політавренним боєм. Тоді кошовий скаже: «Нині, молодці, у нас Новий рік, належить нам, за давнім нашим звичаєм, розподіл рікам і урочищам учинити», – і тоді кидають жеребки. Якому куреню що по жеребу дістанеться, той тим і буде цілий рік володіти. Все це чинилося через те, що природні угіддя по Низу Дніпра не всі були однаково багаті, то щоб кривди козакам не було.

Після розподілу рік та озер усі поважні козаки розходились, а залишалася сама «чернь». До них і звертався кошовий: «Нині, молодці, Новий рік настав, може, будете ви нову старшину вибирати, а старих кого скидати за нашими звичаями?» І коли вони хочуть, щоб ця старшина у них була, то скажуть всенародно: «Ви наші пани добрі, треба вам над нами панувать!» – тоді кошовий і старшина поклоняться всьому війську і підуть у свої курені.

А коли схочуть кошового чи старшину перемінити, то кажуть, щоб він поклав своє кошів’я (а суддя – суддівство, осавул – осавульство і т.д.), – після чого кошовий повинен покласти свою палицю на шапку і відійти з ради. Так само й інші складають свої символи влади. Після цього обирають нового кошового, якого насильно виводять з куреня на майдан. Коли дають йому в руки палицю, новообраний кошовий лише за третім разом приймає її, після чого б’ють у литаври і віддають йому честь, а тоді посипають йому голову снігом, або навіть і викачують у снігу, топчуть і душать, вітаючи словами: «З снігом і з сирном!» («сирно» означає стіл, в даному разі – почесне місце за столом). Скінчивши ритуал, новообраних старшин заводили в церкву і ставили в призначені для них місця (стасидії). Там правили подячний молебень.

На цій же раді, при потребі, змінювали довбиша і пушкаря.

Та особливо радісним й урочистим був на Січі день Хрещення Господнього. Ось як описує його колишній запорожець, мешканець села Михайлівка Катеринославського повіту, Микита Леонтійович Корж. Його розповідь записав у 20-х роках ХІХ ст. архієпископ Катеринославський і Херсонський Гавриїл (Розанов). На час запису оповідачу було близько ста років (помер він 1835 р. у віці 103 р.). Спогад М.Коржа був опублікований 1842 р. в Одесі окремою книжкою під назвою «Устное повествование бывшего запорожца… Никиты Леонтьевича Коржа».

Ось що розповідав Корж.

«У день Богоявлення всі січові козаки з усіх куренів без винятку, так само і з зимівників, і з заводів, де б хто не був, збиралися в парад і йшли до церкви при всіх своїх амуніціях і зброї і з усією військовою артилерією на Йордан, – піхота і кавалерія. А особливо прикрашені знамена кожного куреня везли на верхових, гарно і незвичайно прибраних конях. А також і все військо вбиралося у найкращу і найбагатшу одежу. І коли поз’їжджаються до церкви, то така велика кількість народу займала не лише весь простір навколо храму, але й всю січову, надзвичайно велику, площу. І стояло все військо, як кіннота, так і піхота, чинними і стрійними рядами та без шапок до того часу, поки не скінчиться Літургія. А після її закінчення виходить духовенство із церкви: попереду настоятель з хрестом, а за ним інші священнослужителі ієромонахи попарно, і несуть Євангелію та ікони. Усі вони вбрані в дорогоцінні сяючі священицькі облачення, які звичайно одягають на водосвяття. А за ними і все запорозьке військо зі знаменами і артилерією йде рядами чинно і, прийшовши до річки, так само стає своїм порядком, як і раніше. Згодом, коли скінчиться освячення води і настоятель почне, за звичаєм, погружати хрест у воду, тоді з усієї артилерії і з усієї вогнепальної зброї вдарять козаки в один постріл залпом, так голосно і сильно, що, здається, вся земля затремтить і накриє всіх глядачів димом, як темрявою, що один одного не бачать. Після цього на кілька хвилин замовкнуть, і дим проносить вітром. А канонери дожидають трикратного занурення хреста. Коли ж це скінчиться, починають уже смалити «во вся тяжкая», скільки кому завгодно, а тоді вся юрба глядачів розходиться, і кожен іде, куди хоче, – і цим закінчується церемонія».

Видовище це було настільки яскраве, що аж до кінця ХІХ ст. зберігалася пам’ять про нього в народі. Так 70-річний мешканець села Лоцманська Кам’янка Катеринославського повіту ще 1876 р. розповідав історику Якову Новицькому:

«Було як повечеряють запорожці, на голодну кутю та вийдуть з рушницями проганять кутю, то піднімуть таку стрільбу, мов наче й справді война йде. На другий день на Водосвятіє йдуть було до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тіко попи начнуть хрест вмочать у воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах [ХІХ ст. – Л.І.] в Кам’янці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».