Він засвітився від веселки

Є люди зосереджені і тихі. Вони нічим не привертають нашої уваги. А є рухливі, діловиті. Вони помітні з першого погляду. Саме таким ще до знайомства бачився мені Микола Кагарлицький. Він був схожий радше на громадського активіста, завсідника різних заходів, ніж на титулованого лицаря піднебесних муз. Тоді ще не так часто можна було зустріти його публікації. Тому я не виявив особливого ентузіазму, коли добродійний Володимир Забаштанський попросив мене прийняти Миколу на штатну роботу в «Літературній Україні». Справа ускладнювалася ще й тим, що у керівних інстанціях це сприйняли з якоюсь насторогою.

Минуло небагато часу, і я в роботі переконався, що мої побоювання були цілком безпідставні. Микола розгорнув бурхливу діяльність, наблизив до газети багатьох популярних митців. До редакції прийшов художній керівник «невиїзної» на той час Державної капели бандуристів Микола Гвоздь і запропонував дуже гостру, навіть небезпечну статтю на захист цього національного колективу. З неї, до речі, й почалися шалені гоніння на письменницьку газету.

Немало клопоту завдавали нам і проблемні виступи самого Кагарлицького. Але ж це були сенсації. Кожна публікація – відкриття! Та ще й у такій фатально регламентованій сфері, як велике мистецтво. Недовго смажився я на вулканічному кріслі редактора. Вслід за мною пішов і занадто бунтівний Микола Кагарлицький. Та ми не втрачали дружніх зв’язків. А тихенька, здавалось би, несмілива Ольга Кагарлицька на свій страх і ризик подавала мої вірші та пісні у репертуарних збірниках видавництва «Мистецтво».

Хай там які громи потрясають суспільну галактику, а поріднені серця завжди зустрічаються на єдиній орбіті, як незахмарені планети. І коли в часи потепління мене покликали до журналу «Київ», Микола знову заговорив своїм голосом, наче й не було тієї вимушеної перерви. І хоч пахло ще повітря більшовицьким порохом, але ми не оглядалися і нічого не боялися. Незграбно скроєна система тріщала по швах і розпадалася. Наближалась весна волі.

Мені здавалося, що Кагарлицького вже знаю у всіх людських вимірах, що все у ньому видно мені до кожнісінької рисочки. Хоч пиши портрет лагідного, мирного, ну трохи запального чоловіка. Таким він був і насправді. Але до тієї межі, за якою відчувається щонайменша загроза священній місії всього його життя. Треба було бачити розгніваного, сповненого відчаю нашого друга, коли його вивірена серцем публікація листів Катерини Білокур вийшла в журналі дещо скороченою. Його стогін пролунав, як вибух: – Ви відрізали шматок мого серця!.. Кагарлицький не прощав байдужості ні ворогам, ні друзям. Він мав на це моральне право. І коли чинилася наруга над людьми, він єдиний не відступив перед озброєними до зубів негідниками. Може, зайві тут якісь аналогії, але ось думаєш про все це – і мимоволі згадується безстрашний у своїй непокорі Василь Симоненко.

Ми ще не оцінили як належить, не осягнули сповна багатогранну спадщину глибинного мистецтвознавця Миколи Кагарлицького. Він умів поєднувати кольори і звуки. Він засвітив семиструнну веселку і сам від неї засвітився. До нього прислухалися володарі барвистого світу і золоті голоси України. Його книжки звучать, як музика сонячного спектру. Одну з них особливо бережу і лелію. Тридцять років чарує вона моє серце солов’їною луною: «Оксана Петрусенко»…

Далекого вже різдвяного вечора сніжним вихором залетів до моєї кімнати розпашілий на морозі Кагарлицький. «Сійся-родися, жито, пшениця!» – гукнув на повні груди і сипонув золотими зернинами по образах, по книжках, по кутках… Це зворушливе братерське посівання забриніло невдовзі рядками мого вірша «Сійся-родися!» Ось ті рядки:

Сійся-родися, жито, пшениця!
Перемішалися зерна, слова.
Сипле насіння Божа десниця,
дихає дзвінь вітрова.

Бризкає долу, дзвонить у скроні,
в серце – росою зерно!
І не відомо сину чи доні,
чим так чарує воно.

Гей, не проспіте, зніжені діти,
долю зерна!
Сяйвом святого хліба зігріта
пам’ять земна.

Пахне льодами хресна водиця.
Перемішалися зерна, слова.
Сійся-родися, сійся-родися,
пісне жива!

Десь у щілинах книжкових стелажів досі дрімають зоресяйні ті зернини. Може, світяться вони в сутінках біля Шевченка чи Франка. А може, слухають у тиші, як співає мені увічнена сівачем краси Оксана Петрусенко.

Петро Перебийніс,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України.