Спогади про Т. Г. Шевченка правнучки по Йосипу Параски Матвіївни Кириченко (1910—1989)
У липні 1989 р. товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка організувало фольклорно-етнографічну експедиція в Шевченків край. Очолив її відомий фольклорист, керівник хору “Гомін” Леопольд Іванович Ященко. Крім мене, брали участь іще деякі фольклористи-музикознавці: Ірина Джага, Ірина та Валерій Божко, учні 200-ї школи міста Києва. Ми побували тоді в двох селах — Стецівка та Шевченкове (Керелівка) Звенигородського району, записали величезну кількість календарно-обрядових, весільних, побутових пісень, дитячого фольклору, спогадів про голод 1933 року (опубліковані мною в книзі “Український голокост 1932—1933: свідчення тих, хто вижив. — К.: КМА, 2006).

У селі Шевченкове (а в народі його й досі називають Керелівка), я познайомилася з колоритною й талановитою жінкою, Параскою Кириченко, яка жила в дуже мальовничому місці, в звичайній селянській хаті під стріхою. Спочатку я обурювалася, що родичка Шевченка живе в такій хаті, але згодом зрозуміла, що ця старосвітська оселя на дві половини береже в собі живий народний дух, дух Шевченкового краю і самого Тараса, бо овіяна вона спогадами про нього, які передавалися від покоління до покоління і які з побожністю слухала я в тихому присмерку теплого липневого вечора. Тож пропоную читачам “Слова Просвіти” деякі уривки з них, своєрідну народну інтерпретацію постаті великого генія.

(Для зручності суцільний текст поділено на окремі тематичні сюжети, в усьому іншому збережено особливості мови оповідачки).

Людмила ІВАННІКОВА

ЯК ВІН УМЕР…

Як він умер… Та визвали ж усіх родичів туди ж, як його привезли вже в Канів на похорони. Поїхав це ж мій дід — був його племенник. І брати поїхали, й сестри поїхали його, дві сестри було, і брат Микита, і брат Йосип. І Ярина й Катерина. Це поїхали всі туди на похорони. А там же ж була така ж організована компанія, що його сопровождали. Це та, Репніна, що трохи вона за ним ухажувала, а він за нею. То як вони там уже проїжджали з ним, то вона винесла золотий піднос і на підносі хлібина з рушником.

Ну, так як привезли ж його туди в Канів, то той піднос так туди й поклали всередину, на могилу. І там засипали.

Але страшно ж не вірили, що то він там у могилі в ті. Не вірили, що це умер Тарас. Такі були люди, що це ж не вірили. І страшно добивалися, оце в усіх родичів, щоб ці родичі добилися, щоб одкрили, щоб їм попрощаться з ним. А до їх підійшли оці-го, шо це йо’ там сопровождали, та кажуть:

— І не добивайтеся, бо це буде дуже дорого стоять, у вас не буде грошей чим заплатить, щоб це, значить, одкрить і закрить цю могилу (труну). Вона була окована. А вони кажуть:

— А ми попродамо воли й корови і виплатимо!

А потом підійшла друга компанія…

Ті підходять та просять, що добивайтеся, щоб одкрили. Вони страшно хотіли побачить, чи він же там є?

А ті другі підійшли та кажуть:

— І не добивайтесь, ніхто вам його не одкриє і ніхто вам його не покаже… Отак.

А ті, де страшно ж хотіли, щоб одкрили, то вони сказали:

— Скільки буде стоять це, ми зараз вам золотом заплатим, тільки нехай одкриють, щоб ми попрощалися.

Вони страшно хотіли побачить, чи він там є. Бо його боялись. Він уже так страшно писав про все, що його вже боялися…

Ну то тоді ж вже ці родичі перестали добиваться, так уже попрощались там, похоронили…

А як уже ставили пам’ятник, осьо цей шо зараз стоїть… То ту могилу почали розкопувать. Там хрест стояв. Є в мене фотографія десь така ни, шо там могила і на могилі хрест… Почали розкопувать і хотіли ж таки одкопать і побачить, чи він там є. Були, видно, найняті, підослані…

А тоді як побачили, що її почали розкопувать, поставили туди сторожу. І та сторожа лежить — один з одного боку, а другий з другого боку із оружіям. О. Ну, тоді вже як ставили цей пам’ятник, то одкрили ж його цю могилу і витягли той таз (піднос?) і той таз має буть у музеї, там у Каневі.

Ми туди вишили рушник гарний… Їздили ми туди на екскурсію…

Ну, то це таке я знаю про Тараса…

ЯК СПРАВЛЯЛИ ПОМИНКИ В ЧОТИРНАДЦЯТОМУ

Тоді ж заборонили, щоб не балакали, не справляли ні поминок цих, ні дня народження, нічого. Стражники, урядники так і слідили за родичами, за цими.

Тепер же ж вони таки хотять отмітить. Це чотирнадцятого году було сто років, як він народився.

То шо ж, як визвали цих родичів у цю управу, як тоді була, і приказали, щоб ніяких поминків не було.

А вони ходили до попа і просили попа, шоб він же ж одслужив службу, так як за покойника. А піп сказав:

— Отаку купу золота мені насипте, я служить не буду! Потому шо мене виженуть звідсіль, виженуть із цього приходу зовсім. Бо нам заборонено.

Ну то вони… шо ж робить? Як піп одказався, то вони тоді це в цього ж мого діда… Це він був Тарасів племенник. Під хатою був погріб, великий погріб. Вони туди нарізали колодочок і впустили туди дошки і на ті колодочки — такі, як це ми сиділи на їх (під хатою), — на ті колодочки переклали дошки по дві дошки — це такий через усей погріб був стіл. А то друга доска, що сідать, і з того боку. І всі родичі туди зашевкалися, залізли в той погріб, із корзинами, з тиквами, з закускою, з випивкою, і там почали вже гостювать, поминать його, і день народження справлять, і поминки. Поминали, поминали, поки випили! А як випили, то тоді й вей-вей. То тому, може, тра надвір, а тому, може, щось занудило… Та тут почали вей-вейкать. А ці ж стражники й урядники слідили за цим двором. Тоді вже вони зайшли сюди, та:

— А що це в вас таке?

А жінки, не довго думаючи, та та з тиквою, та з келихом, а та чушку з себе та скрутила голову, а та горсет скинула та вкутала…

— Ой, Марійка народила дитину, та оце ми родини справляли і хрестили, а-а-а-а! — тут її в пелені ту дитину!

А та налива все келихи їм цим стражникам, а та налива келихи, а та винесла закуску, а ті сидять уже, поховались у погребі та сидять нишком.

Та їх упоїли добре, та й вони подибали за ворота, а ті тоді продолжали аж до ранку.

А рано пішли та купили в одного садовника (ну, садовник, шо він мав питомник свій) купили три дубки. І це на цій садибі, де Йосип, брат був Тарасів, на цій садибі упоперек посадили: отак один дуб, отак другий і отак третій. Це три сини було в Йосипа. То вони так, як тоді розділялися садиби, на кожного сина батько одділяв, то це так буде вроді на Андрійовому, а це на Івановому, а це на Трохимовому. Тепер і цей згинув дуб, і цей, а на Івановому і зараз є…

Ось і дуб той зелененький…

Вона, кучерява!

Бач, заснула, виглядавши,

Моя чорнобрива…

То це вони так справляли в те врем’я народження й поминки. Потому шо сильно забороняли.

ЯК ЧИТАЛИ “КОБЗАРЯ”

А в цього ж у мого діда — це дід мій син був Йосипів, Іван — та був “Кобзар”, подарував йому Тарас. Чи він перший, чи не перший в йо’ вже був, який він там був… То як уже ж… Це ж було чотирнадцятий год, як це справляли сто років. А той “Кобзар” оказався у нас, у моєї матері. Мати ж — це онука була Тарасова. Тепер же, як уже оце началась революція, уже оце 20-ті годи началися, 18-й і 19-й. Так півсела взнало, що це в матері такий “Кобзар”, а їх же тоді було дуже мало! І нема ж грамотних, нема кому читать його! Але знають, то це ж так багато всього такого описував Тарас. То вони було насходяться повнісінька хата до нас! Уносить мати два рядка соломи, розстелила по хаті… Хто на лаві, хто на стільці, хто отут на соломі — прямо так і лягають у хаті. І складаються гроші… Які тоді гроші ходили, я не знаю, бо ми ще були малі. То ми собі на запічку сидимо. А вони складалися й ходили й наймали Паламаренка Петра, не знаю як його по батькові. Наймали, бо він був дячок і керував церковним хором. Він був грамотний. І наймали, шоб це читав для цеї всеї компанії “Кобзаря”.

Чуїм — уже жінки шмаркають, уже сльози втирають… Це як Гонта порізав своїх дітей… То це ж таке було жалібне… То він, було, підряд читає. Це якісь празники, або ото ж свята всякі, або в суботу, це ж по суботах не робили. Це знову складаються, наймають цього ж діда Петра, і він це ж сидить коло столу. Там була якась лампа, висяща на дротині, якись каганець либав, він коло то каганця ж засідає, а всі тут покотом — хто сидить, хто лежить боком, чи як, і слухають це ж цього “Кобзаря”. Це ж у те врем’я як мало було людей грамотних! Це на вєс золота був грамотний чоловік. Це ж якось йому вдалось там на дяки вивчиться, то він учився там і грамоти. Мать’, батько був, може, заможненький, такий шо вивчив.

То оце таке я знаю.

ЯК ПРИЇЖДЖАВ ТАРАС У ГОСТІ

А було як це мати розказує, як оце приїжджає ж Тарас у гості. Мати моя родилася 1881-го году. Наталка Івановна. То, як приїжджав Тарас у гості, то цеж, було, десь збираються. А всі люди були в пана на роботі, на панщині. То він приїжджає там до кого-небудь це з родичів. А там була баба така, Лимарка, крива на ноги. То вона не ходила на панщину. Оце всі чисто на панщині, а вона вдень, було, ходить по всьому кутку, одпірає хату, бо їй ключі доручають, і сипле дітям їсти, і на спризьбі стовить, надворі. Це понагодовує тих дітей, обійде там…

А як він прийде, тоді ж він зве цю бабу, бо вже знали, і ця баба тут у цих родичів, у Шевченків, варить їжу там. Щось він там привозить. Горілку привозить. І та баба готовить там, бо це всі з панщини прийдуть, із роботи. І тоді сходяться чисто вже всі в цей двір, одне по одному ззивають їх усіх. Це вже тут буде вечеря.

Немає ж чарки в господарстві! Немає ж чим з тикви… Це ж він купить у тикву горілки, там, може, ще шо купує… І тепер він пішов в хаті знайшов — солянка, з дерева видовбана така. Їх тоді багато було, ще й я знаю їх, ті солянки. Висипав сіль насеред столу, випив, витер ту солянку, і це ж буде поштувать горілки.

ПОШТУВАВ ЧАРКАМИ ЯБЛУШНИМИ

А як другий раз приїжджав, то вже в сестри, в Ярини гостювали. То він обійшов, обійшов скрізь — нема ж знову чарки! Там яблуня, й зараз вона росте, тільки вона вже, знаєте, спортилась, та так один молодняк якось одчахнувсь, та так упав, та отакого приріс, пустив корінці, то вони, ті яблука ше й досі там продолжаюця… І вони, ті яблука, такі як огірочки. Огірочки вони й називалися. Добрі яблука. І здорові, і довгі такі, бочоночком, а туди, до хвостика, гужче. І вгору гужче, до чубчика. І він понавидовбував із тих яблук чарок, і прийдуть же осьо з панщини, і він же буде поштувать чарками такими, яблушними… Повикручував усе з середини, і це вже чарки. То це тоже часто згадують таке…

“Я Ж ВАШ РІДНИЙ ДЯДЬКО!”

А то як приїхав раз — уже він вчився в Академії. Та вже ж у тому… у фраці в цьому, і шляпі… Та й прийшов сюди ж до Йосипа в двір. А тут діти усі ж були в дворі, три сини Йосипових. І вони тут усі табуном гуляють, у дворі. А він як зайшов у двір, а вони як полякались, бо це ж панів страшно боялись, бо пани били сильно. Та всі чисто в садок! А городи були великі. Оцей дід, де прийняв Йосипа за дитину, дід і баба. Безрідні були, бездітні. Ну й цей же Григорій, батько Тараса, пішов договорився і всиновив туди сина Йосипа, Тарасового брата. Тепер же він, цей дід, робив своїми волами панщину, і це ж багато робив. То пан дав йому землі чимало, одмірив, і города дав. Воно же ж було пан там, то він дав наче йому на осадьбу. А в того діда й баби то вже була старенька хата. Ну вже цей Йосип там построївся і жив із дітьми.

То ці діти як побачили — пан! — то вони ґвалт! І хто найменший, то вони його за сорочку, за руку і гайда туди в садок. А город великий був, і там у кутку, в садку був ліс, лісове дерево було засаджене так через весь город. То вони туди у лісок у той, діти. То він же ж їх гукав-гукав, гукав-гукав!

— Діти, та чого ж ви боїтесь, чого ви тікаєте, може ж ви чули, може ж вам розказували батьки, що у вас є дядько Тарас, я ваш дядько. Ну йдіть до хати, не бійтесь мене, я не пан.

Та узяв набрав грошей цих мідних, та сипнув їх: “Ідіть збирайте!”

А вони ж хотять грошей, бо вони ж їх не мають… Та як начали ж підкрадаться, як начали — вирвали там усю траву, усей шпорич — збирали ж ті гроші. А потом він одступає і манить їх ше сюди, ближче до хати. Та вже гостинців давай сипать. Та насилу приманив тих дітей.

Приходять із панщини, а він і каже:

— Прокляті пани! Так налякують дітей, що вони ж бояться хто-зна як і тікають. Я ж ваш рідний дядько, й ви од мене тікаєте!

Тоді ж уже він насилу їх приманив, старшенькі, а ті меншенькі вже там тягнуть їх за руки… Бо, казали, це була сестра цього ж, того діда, Васька. То була якась найменша там, між ними. То вони її вдвох за руки, і гала, аж у лісок туди тікають. Бо пан же прийшов у двір.

Та вже ж тоже призвав сусідку ту ж бабу, то це вона варила їсти і тоді сходились усі родичі сюди вечерять уже. То це він тут солянкою поштував, а там уже з яблук, яблушні були чарки, надовбав.

“БУЛА Б ЗБУЛАСЯ Й ХУСТКИ ЯРИНА”

А то ще як він приїжджав да пішов до Ярини. А в неї в хаті сидить оцей же… соцький, чи як його тоді звали, шо податки ці стягав із людей… Наче соцький! І та ж Ярина божиця, шо нема ж чим заплатить, пани ж не платять! А де ж вони візьмуть грошей? Якби ше якесь багатство було тут вдома, щоб шо продавать, щоб були якісь тут гроші в руках. Нема ж чим! Вона одчиняє скриню і витяга гарну хустку. Це шо ще ж її батьки дали на придане, шерстяна хустка з китицями, і дає йому. А Тарас під вікном. І його так це вкололо! Вона ж плаче і каже, що нема ж грошей. А він одно — давай подать, і всьо. Вона дає йому ту хустку.

А тоді Тарас у хату, одібрав у йо’ ту хустку і витіг із кармана гроші, і дав йому, цьому соцькому, та він пішов з хати. А то була б збулася й хустки ця Ярина.

ЯК ТАРАС РОДИВСЯ

Так дід розказував.

Що поїхав Тарасів батько із його матір’ю у Моринці туди ж до тещі на масляну. Тоді ж масляну справляли здорово раньше. Це цілий тиждень вареники варили з сиром у маслі та й їли.

І там її спіткали роди. Ну й вона там осталася у матері. Поки там вона ж перележала ці пологи. Потом він запріг воли та поїхав та привіз її додому.

То це він там народився.

А тепер бачте як переписали! А через 50 год ще багато чого перепишуть, і ви будете вірить, або ваші діти будуть вірить. А хто йо’ знає, як це — чи воно так, чи не так то…

ОД ТАРАСА КАЗКА

Цю казку дід розказував, а йому розказував Тарас.

Що жили дід і баба. І були в їх гиндики. І вони запрягли в гарбу тих гиндиків і поїхали поле горать. А Рябко побіг попереду та заліг хвостом те їхнє поле. Поїздили, поїздили, не найшли нігде того поля, та й вернулись назад. Вернулися, подоїли там ті гиндики, назбирали там сира і сметани. Їхали, їхали, під горою перекинулись, розсипали ту сметану і той сир. Пішли, взяли граблі, позгрібали, склали на гарбу та й привезли додому.

Це дід мій розказував, що це од Тараса така казка. І якщо нелюбо, то не слухай, но брехать не мішай! Тут сама правда.