Людмила Іваннікова

Замість науки – окультизм

(Моя відповідь олігархам)

Нещодавно з уст нашого шановного прем’єр-міністра А.Яценюка прозвучало звинувачення на адресу Національної Академії наук у тому, що вона продукує лише «макулатуру», через що вже давно пора ліквідувати НАН як таку (підтекст: а все майно її – прихватизувати, а це – сотні гектарів землі, заповідники, розкішні будівлі, гуртожитки, лабораторії, обсерваторії тощо).

У зв’язку з цим визріла необхідність сказати про видатну роль українських можновладців (читай «олігархів») у розвитку вітчизняної науки за останні 25 років (1991–2016), зокрема, її гуманітарної сфери.

А оскільки я фольклорист, то й буду говорити про народознавчі науки – те, що мені близьке й рідне. Пригадую кінець 80-х – початок 90-х років. Перша національна революція, що призвела до утворення української держави. Справжнє духовне відродження – і науки, і культури, і народних традицій, і української церкви… У суспільстві – небувале піднесення, величезний запит на народознавчу, історичну, релігієзнавчу літературу, письменство, музику, фольклор… Масовими тиражами виходять газети та журнали, які друкують відповідні матеріали, розкриваються спецфонди бібліотек та архівів… Досить назвати такі видання, як «Наука і суспільство», «Людина і світ», «Пам’ятки України», «Українська культура», «Україна», «Київ», «Київська старовина», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчизна», «Березіль», «Освіта», «Українська мова та література в школі», «Культура і життя», ets, ets… Все це заповнює полиці книгарень, розсилається по передплаті та в бібліотеки у найдальші куточки України… Для спеціалістів, освітян та краєзнавців створюються нові наукові часописи історико-етнографічного спрямування: крім єдиної в радянські часи «Народної творчості та етнографії» – «Берегиня», «Родовід», «Народознавчі зошити», «Народознавство», «Кур’єр Кривбасу», «Монастирський острів», «Краєзнавство» тощо. Активно перевидаються українські літописи, хроніки, різночасові «Описи України», фольклорна та етнографічна класика (праці Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Миколи Маркевича, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Якова Новицького, Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського, Філарета Колесси, Георгія Булашева, Миколи Лисенка, Василя Мілорадовича, Хведора Вовка, Григорія Данилевського, Михайла Номиса, Івана Огієнка, Олекси Воропая, Степана Килимника та ін. До цього прилучились фахівці нашого інституту та інститутів історії, літератури, української мови, а також видавництва «Наукова думка», «Либідь», «Музична Україна», «Знання», «Веселка», «Січ» та ін. Готуються до друку як архівні так і сучасні фольклорні записи… Скільки надій, скільки перспектив!

Та вже через рік-два вся ця робота починає згортатися. Звичайно ж не новоспечений олігархат (вчорашні комуністи, перефарбовані в демократів, яких народ влучно назвав «партократами») винні в тому, що припиняють існування часописи та цілі видавництва, закриваються книгарні, ліквідовуються бібліотеки, культурологічні клуби і товариства, згортається вся просвітницька та народознавча робота у навчальних закладах, провінційних містечках і селах. Звичайно ж не олігархи розкрадають гроші, призначені на науку, освіту, культуру, книговидання та проукраїнську пресу. Звичайно ж не олігархи приватизують низку книгарень у центрі Києва («Знання», «Сяйво», «Академкнига», «Ноти», «Мистецтво», «Поезія», «Пропагандист», «Дитячий світ», – всі на Хрещатику! А ще «Книжковий світ» на Площі перемоги і т.д.), перетворивши Київ з інтелектуального духовного центру на торгово-розважальний. І не олігархи звичайно ж захопили засоби масової інформації – газети, журнали, канали радіо і телебачення, видавництва, тобто весь медіапростір. Все це стало власністю людей з грішми, а, як відомо, хто платить, той і музику замовляє. І заграла музика в Україні – антиукраїнська, антидержавна, антинародна… Про яку науку чи культуру могла бути мова, коли пріоритетними стали кишені, роти, лапи можновладців?!

А що ж науковці? Пишуть дисертації та монографії? Ні, вони з «кравчучками» (все, що дав Україні, її народові й інтелігенції новий режим!) бігають по полях у пошуках незібраного урожаю, щоб прогодувати сім’ю, шукають хоч яку-небудь найчорнішу роботу, адже місячна зарплата наукового співробітника в середині 90-х нерідко сягала цілих 20 гривень! Так оцінила нова «патріотична» влада інтелект нації! 20 грн. в місяць – моя зарплата у відділі фольклористики у 1996–1998 рр. Я особисто, маючи звання кандидата наук, пішла працювати прибиральницею в одному з храмів Києва, бо за це давали хлібину з панахиди і стабільну зарплату – 60 грн… Дехто пішов няньчити дітей, дехто – у грошовиті «фірми», далеко не за спеціальністю… Про які нові проекти могла бути мова? Про яку інтелектуальну працю? І це тривало не один рік!

Завдяки «батьківському» піклуванню можновладців-«патріотів» припинилась започаткована ще в 60-х роках серія «Українська народна творчість» (вийшло лише 20 томів з 50 запланованих), не побачили світу фундаментальні фольклористичні та етнографічні праці, такі як «Історія української фольклористики» у 2 т., «Українська фольклористична енциклопедія» у 2 т., «Українська етнографічна енциклопедія» у 2 т., десятки монографій індивідуальних та колективних…

Далі. На початку 90-х років побачила світ низка підручників та посібників з українського народознавства та етнографії, як авторських, так і колективних (Р.Кирчів, О.Пономарів, В.Наулко та ін.). Та вже в середині 90-х і ця робота припинилась. Значна увага в кінці 80-х – на початку 90-х приділялась шкільництву (а діти – майбутні державотворці!). Масовими тиражами публікувались фольклорні збірники, пісенники, методичні розробки у видавництвах «Освіта», «Веселка», «Музична Україна», «Дніпро», «Знання», «Довіра» і т.ін., а також затверджені Міністерством освіти програми вивчення фольклору та етнографії в школі, музики, етнопедагогіки, уроків народознавства. До цієї праці прилучились найавторитетніші науковці нашого інституту (Н.Шумада, С.Мишанич, Г.Довженок, А.Іваницький, Г.Бондаренко та ін.), викладачі музичних та гуманітарних факультетів з різних вишів України. У 1988–90 рр. в одній з експериментальних шкіл на Київщині були впроваджені уроки народознавства (до чого прилучилась і автор статті), створені програма та методичний посібник для вчителів, які також затвердило Міністерство освіти [2.]… Та через відсутність фінансування посібник той хоч і вийшов тиражем 30 тис., але аж 1995 р., коли з легкої руки корумпованих чиновників того ж таки міністерства були скасовані уроки народознавства і навіть факультативні заняття з цього предмета. Також припинено фінансування і всіх гуртків, що складали «Малу академію народних мистецтв», започатковану в ряді шкіл України… До якого тільки блюзнірства не вдавалися можновладні «патріоти», яку тільки ідею не погубили, які тільки паростки освіти і просвіти не погубили в корені! Та все ж я впевнена, що і революцію гідності звершили, і на Схід у добровольчі батальйони першими пішли діти, яким на початку 90-х у школі викладали народознавство! Не діти олігархів, ні, – вони, мої колишні учні, грудьми своїми загатили жерла гармат, спрямовані на Київ, щоб діти депутатів та урядовців спокійно відпочивали в нічних клубах, балотувались у Верховну Раду і т.д.

…А якби все це було реалізовано, якби, наприклад, була видана фольклорна спадщина тих же Д.Яворницького та Я.Новицького, І.Манжури, Г.Залюбовського, П.Іванова, М.Сумцова, О.Потебні, В.Іванова та ін. (а це історичні, топонімічні легенди й перекази, міфологія, описи обрядів і звичаїв, пісні, думи, казки, врешті-решт, краєзнавчі описи), то українцям Сходу не прийшла б у голови думка про належність їх до «русского мира», бо вони добре знали б, що живуть на автохтонній території Вольностей Запорозьких (Катеринославського, Олександрівського, Маріупольського та Бахмутського повітів) та слобідських полків (Харківського, Охтирського, Ізюмського, Острогозького та Сумського), і що їх прапращури – вихідці з Гетьманщини, Волині, Поділля, які з кінця ХVІ і до початку ХVІІІ ст. заселяли межиріччя Сейму, Бахмутки та Айдару…

І це, між іншим, одна з причин теперішньої війни: лакуна, що утворилась на місці українознавчої та краєзнавчої продукції, заповнилася російськомовною, ворожою Україні, шовіністичною літературою. Це не науковці, а олігархічна проросійська влада Донбасу і Криму створила передумови для засилля чужої ідеології, проявів сепаратизму, повного несприйняття всього українського, міжетнічної та міжконфесійної нетерпимості!

Паралізація розвитку гуманітарної науки у 90-х – 2000-х роках призвела до ще однієї біди, яку можна прирівнювати до національної духовної катастрофи. Це – зомбування суспільства, особливо інтелігенції, різними окультними, псевдонауковими теоріями і вченнями, які, за сприяння влади, прищеплювались нам різними закордонними спецслужбами. Мета їх – посіяти розбрат в Україні, відірвати патріотично налаштовану частину суспільства від корисної націотворчої діяльності, спрямувати їх уми та серця на боротьбу з уявним ворогом, заразити їх ідеями винятковості і месіанства української нації [про це також див.: 18; 19; 20; 21].

Як на мене, ця війна страшніша за фізичне винищення. Не випадково на початку 90-х в Україні з’явилася сила-силенна різних тоталітарних сект та окультних вчень: екстрасенсів, астрологів, біоенергетиків, теософів, езотериків, магів, цілителів, ясновидців… Чому народ прийняв їх? У той час були зняті всі заборони на релігію, традиції, на будь-яке духовне знання. На тлі цього, як уже зазначалося, з’явився величезний запит на народознавчу та релігієзнавчу літературу, а науковці, зрозуміло, не здатні були цей запит задовольнити, – їх праці виходили мізерними тиражами, не досягали масового читача, не надходили вже до бібліотек. Але ж відомо: якщо на ринку нема якісної продукції, попит буде задовольнятися тим, що є. Таким чином учені-народознавці опинились поза конкуренцією, не могли впливати на суспільну думку, а позиції на «ринку знання» захопили «учителі», що не мали не тільки нічого спільного з наукою, а навіть зі здоровим глуздом! Саме на них і кидалась «голодна» на духовне знання інтелігенція (здебільшого та, що не мала гуманітарної освіти)[22; 23; 26; 29].

На чий же бік стала влада? Звичайно ж на бік окультистів та відвертих параноїків. Це їм надавались звання «докторів», «професорів» та «академіків», кафедри в новостворених приватних університетах. Це їм пропонувались для виступів найбільші в Києві концертні зали – палац «Україна», Палац спорту, навіть сам Республіканський стадіон… Жодному з науковців у Києві не зробили такої реклами, як представникам окультних вчень! Адже це – нова форма відмивання грошей… Мало того, їм надає свої сторінки «Голос України», офіційний орган Верховної Ради; їхні книги (з передмовами олігархів!) публікуються в рамках Національної програми соціально значущих видань (а це величезні кошти, та тільки для своїх!) і безоплатно передаються до бібліотек державних закладів[26].

І потекли в лабета окультизму серця та уми українців, особливо студентської молоді… Зазомбований ними народ уже не здатний був сприймати істину – через деякий час їм уже не потрібна була наука, академічна історія, етнологія, археологія, мовознавство – вони поринули в трипілля та древні цивілізації, шукали своє коріння в Месопотамії, прамови – в Індії, створювали нові псевдопатріотичні (читай «параноїдальні») «концепції» історії України тощо [1; 5; 9; 13; 22; 26]. Вони вже не шукали академічних видань М.Грушевського, Ф.Вовка, В.Гнатюка, а ганялися за всякого роду окультною, фантастично-дилетантською псевдонауковою літературою таких міфотворців, як «народний академік» Ю.Шилов, Ю.Канигін, В.Шаян, Л.Силенко, а з ними О.Знойко, С.Плачинда, Г.Лозко, В. Войтович, С. Наливайко, Д. Федоренко, О. Любар, С. Коваль, С. Губерначук, Б. Чепурко, В. Довгич, М. Ткач, В. Ілля, О. Шокало, М. Цівірко та ін.[6; 10; 12; 13; 16; 17; 24; 27; 28; 30; 31]. На превеликий сором, до тотального міфотвтрення долучилась і автор цих рядків книжкою «Українські символи» (К., 1994) у співавторстві з Г. Лозко та ін.[8]. Хоч усі ці «праці» не витримують жодної критики (суміш невігластва, авторських фантазій, дилетантських методологій, антихристиянських, антисемітських та псевдопатріотичних ідей), проте вони продавались на кожному кроці в книгарнях та на розкладках. З російських та українських підпільних друкарень чорним потоком пливли різні «магії», «хіромантії», «гороскопи», «міфології», «сонники», «словники символів», «пантеони богів», «дохристиянські календарі», «іменослови», «волховники», «громники», «сварожі кола» і т. д. [6; 14; 25; 27; 28]. Створюється низка псевдонаукових часописів на кшталт «Індо-Європа», «Основа», «Перехід-IV», «Сварог» «Український світ», перелицьовуються на новий лад старі авторитетні газети «Літературна Україна», «Вечірній Київ», «Українське слово» та ін. З претензією на академічність випускається т.зв. «Пам’ятка ІХ ст.» – «Велесова книга»[4; 29], фальсифікат ХІХ ст., що ліг в основу нового окультного вчення, т.зв. «українського язичництва», яке очолила «волхвиня» Галина Лозко (кол. співробітниця інституту атеїзму). Заражена богоборчими ідеями, антисемітизмом та ксенофобією, ця авторка створила ряд «народознавчих» праць [15; 16; 17], які, через відсутність академічних посібників, використовувались як навчальна література в деяких провінційних вишах (приміром, у Кам’янець-Подільському педінституті), витримали по чотири – п’ять перевидань. Начитавшись цих та подібних «одкровень», які не ґрунтуються ні на архівних, ні на експедиційних матеріалах, молодь «відроджує» ніколи не існуючі «звичаї» і «традиції», вдається до ритуальних практик, що межують із сатанізмом. Бо ж як, наприклад, назвати «посвяту» в язичники, яку звершує «волхвиня» Лозко? Своїх пацієнтів вона спочатку переганяє через вогонь і воду, а потім примушує закопувати в землю жмут власного волосся з «клятвою» богам, що закінчується словами: «Якщо я зраджу своїх богів, нехай мене покриє земля так само, як це волосся». Що спільного з наукою мають ці «ритуали», – чи з народними традиціями, святами?

Учасники таких «дійств» не стають ні народознавцями, ні істинними патріотами, а лише здобувають усі ознаки членів тоталітарної секти. А це – наша інтелігенція, цвіт нації: письменники, художники, колишні дисиденти, які купились на красиву «патріотичну» ідею «духовного відродження» нації, – і які, на жаль, уже втрачені для України (і для науки, і для української церкви) назавжди. Такий результат війни за уми та серця інтелектуального потенціалу українців. Олігархічна антиукраїнська влада не тільки фінансує, популяризує, але й на рівні Міністерства освіти санкціонує окультні знання у школах та університетах. Так «Велесова книга» введена в програму середньої школи та в курс давньої української літератури на філологічних факультетах вишів; у шкільних підручниках з історії проповідуються міфологічні версії українського минулого [26]. Тож не дивно, що вже тепер у провідних українських вишах у курсі фольклористики викладають щось середнє між міфологією, теософією та окультизмом, внаслідок чого захищаються кандидатські й докторські дисертації, які спираються на ці фальшиві джерела – «Влес-книгу», праці С. Плачинди, Г. Лозко, В. Войтовича та ін. «мовознавців» [11] . Ось до чого призвела політика нашої влади в галузі науки, культури та освіти! Як на мене, це не просто шкідництво, а продумана програма нищення української науки, освіти, культури, інтелектуального потенціалу нації загалом! З благословення новоспечених «батьків нації», окультизм став у нас державною ідеологією, міфотворчість – наукою, ЗМІ –психотропною зброєю!

Скільки треба докласти праці, щоб здобути фах історика, етнографа, фольклориста! Це – щоденна багаторічна робота в бібліотеках, виступи на конференціях, стажування за кордоном, публікації у фахових виданнях, захист дисертацій, видання монографій… І все це тепер – за свій кошт, нібито це не проблема захисту держави, а так собі, приватна справа кожного з нас, типу «сам дурак!»… І в той же час, як гриби після дощу, на рівному місці плодяться придворні «академіки», «професори», для яких нема жодних проблем: заплатити, кому потрібно і скільки потрібно. І напишуть тобі, і намалюють – і ти потім славословиш, кого слід, і пишеш на замовлення «історичні» праці… Не науковці запровадили корупцію в науці, але чесні й правдиві науковці, коли їх питаєш, чому не подаєтесь на член-кора, відповідають: «Нам соромно навіть потикатись у ту компанію, люди подумають, що й ми такі!»

Тож і не дивно, що після того, як були приватизовані олігархами ЗМІ, захоплені в приватну власність теле- і радіопростір, вони й стали трибуною подібних «академіків» та окультистів, а іноді й відверто хворих людей. Навіть при радянській владі були фольклорні радіо- та телепередачі («Золоті ключі», «Дзвонкова криниця», «Сонячні кларнети», «Перлини душі народної», «Слово - пісня» та ін.), які разом з журналістами вели провідні вчені нашого інституту Софія Грица, Олексій Дей, Анатолій Іваницький та ін. Тепер же ніхто з науковців (хіба крім Юрія Шаповала) не має своєї передачі на жодному каналі, їх якщо й запрошують кудись, то тільки завдяки особистим контактам (виняток становить лише радіо «Культура»). Зате політолог, радник екс-президента В.Януковича (пробачте, «проффесора»!) щонеділі о 830 на Першому національному каналі радіо, а також і на телеканалі «Тоніс» «віщає» відверту маячню про українське історичне минуле… Та ще й двічі висував себе на премію ім.Т.Шевченка… Сказати, що ця людина хвора? Ні! Я слухала його виступи і як політолога – цілком тверезо мислить. Отже, «проплачений» кланом Януковича, антиукраїнськими силами, працює «на замовлення»… (Див. також [5])

Лише на радіо «Культура» можна почути справді видатних учених-сучасників: Леоніда Залізняка, Володимира Барана, Юрія Мицика, потрапляють туди іноді й Анатолій Іваницький (у запису) та інші фольклористи, довгий час звучала авторська програма академіка Ганни Скрипник… Та проте неохоче йдуть науковці на прямий ефір: зазомбована вищезгаданими «вождями» слухацька аудиторія зустрічає їх зливою дзвінків, наповнених маячнею, коментарями, позбавленими здорового глузду, відвертими образами, – все це не тільки відбирає короткий ефірний час, збиває з теми, а іноді просто зриває передачу… От які наслідки зневажливого ставлення нашої влади до науки: їм комфортніше, коли народ перебуватиме в темряві невігластва, вивчатиме не реальну, а вигадану історію та культуру… Вчені відчувають свою «незатребуваність», зайвість в Україні, якій віддали всю свою багаторічну працю, весь свій інтелект, вогонь душі й синівську любов…

Скільки коштів вкладає держава, щоб виховати одного спеціаліста? Десять років навчання у школі, шість – у вузі, три – в аспірантурі, три – в докторантурі… І після цього паралізувати йому руки, щоб він не міг навіть опублікувати результатів своїх напрацювань! Хіба це не злочин проти народу, за чий кошт готувався цей фахівець? (Певно, над цим задумалась і теперішня влада, бо вже з наступного року всі названі інституції будуть платні – тож учитимуться виключно діти олігархів, ліпитимуться нові «академіки» та «проффесори»). Звідки ж з’являться нові гіпотези, теорії, методології, якщо штучно гальмується весь науковий процес, а конференції, круглі столи якщо й відбуваються, то їх матеріали або зовсім не видаються, або видаються тоді, коли вже втратили наукову новизну. Тож Академія наук катастрофічно втрачає спеціалістів, уся талановита молодь залишає інститути, шукає місця за кордоном чи в споріднених інституціях… От і виходить, що ми за кошти свого народу готуємо спеціалістів для багатих країн, де й так з наукою все гаразд…

А поле своїх фольклористичних досліджень віддаємо росіянам! За 25 років мого перебування в ІМФЕ держава не профінансувала жодної фольклорної експедиції. Натомість у росіян фольклор – державна ідеологія, кістяк національно-патріотичного виховання. У них – «Государственный республиканский центр русского фольклора», у них фінансуються фольклористичні видання, форуми, конгреси, експедиції, вони спроможні здійснювати виїзди в наше Закарпаття, в наше Полісся, в нашу Степову Україну, вони пишуть монографії на нашому матеріалі, звичайно ж, видаючи його за «ісконно русскій»… А ми катастрофічно швидко втрачаємо покоління носіїв традиції, на зміну яким приходять «начитані» культпрацівники, які впроваджують на селі вигадану ними традицію.

У свій час класик марксизму сказав, що держава – апарат насильства одного класу над іншим. Хоч ми й зреклися марксизму в особі КПУ, та на жаль, українська держава теж стала апаратом насильства класу (клану) олігархів над науковою і творчою інтелігенцією. Адже це вони кинули Україну в темряву окультизму, ксенофобії, шизоїдних псевдотеорій, які ні на чому не ґрунтуються.

Скажете: благо, що немає ще фізичного винищення!

Та чому ж нема?! Хіба не кандидати і доктори наук розстріляні на Майдані та в Донецькому аеропорту, закатовані в лісі під Бортничами, служать мішенню для бойовиків на лінії розмежування?! Чи може наші співробітники, повернувшись звідти, з ентузіазмом кинуться дописувати свої монографії та дисертації?

Можновладці з Верховної ради вперто не хочуть визнавати голод та репресії 30-х років геноцидом – і тим самим засвідчують, що вони – нащадки тих, які цей геноцид зробили. А ділами своїми продовжують справу своїх батьків! Бо хіба це не геноцид, коли кандидати і доктори наук передпенсійного та пенсійного віку стоять на квартобліку як молоді спеціалісти, туляться в аварійних гуртожитках у кімнатах по 18 м2 з сім’єю в п’ять чоловік, де одне робоче місце ділять двоє батьків-науковців, студент і школяр, де один душ на п’ять поверхів і одна плита без духовки на 20 чоловік? Можна в цих умовах писати монографії, продукувати наукові ідеї?

Напевно ж набагато зручніше робити це у 800–1500 м2 з басейном і тренажерним залом. Та щось діти олігархів не поспішають в науку, у них інша сфера цінностей – гроші. За одну ніч вони прогулюють більше, ніж коштує тираж (300 прим.!) наукової монографії, а маленька сумочка дружини олігарха вартує місячного фінансування цілого інституту. Та щось ніхто з них не відмовляється від таких дрібничок на користь української науки! А їхні знання в галузі історії, мови, літератури яскраво продемонстрували О.Царьов, М.Азаров, В.Янукович… Тож і наші напрацювання їм справді годяться хіба що як макулатура, для виготовлення паперу під нові урядові постанови.

І наостанок. Нині на марші постанова уряду про оптимізацію академічної науки (читай: про скорочення кожного другого співробітника НАНУ, незалежно від статусу і звання). А це удар по фахівцях, який поглибить кризу інтелекту, збільшить «витік» мізків з України, прискорить ланцюгову реакцію міфотворчості в сфері українознавства… Браво, пани-сенатори! Ви перевершили навіть московсько-сталінських опричників 30-х років! Ті нищили чужі народи, а ви свій; ті відмивали інтелект у інших націй і накопичували в Москві, для утвердження могутності «єдіной і нєдєлімой», - а ви й на це неспроможні, бо ви не будівничі, а руйнівники, з когорти тих варварів, що нищать цивілізації. Проти навали їх хто встоїть? Не дивно, що за останній рік (2015 – 2016) з України вже виїхало понад дві тисячі науковців, з них більше вісімдесяти докторів та більше п’ятиста – кандидатів наук! Тож не виключено, що скоро ми повернемось у омріяні часи трипільської культури: будемо обробляти землю РАлом, приносити жертви реліктовим деревам, які залишаться від Карпатських лісів, а для ритуальних вогнищ використовувати «макулатуру» з архівів та книгосховищ України. Нічо’, на наш вік вистачить!!!

Література

1. Балушок В.[Рецензія]. Думки з приводу нової книги про українську міфологію / Василь Балушок // Народна творчість та етнографія. – 2004. - №1 – 2. – С. 94 – 96. 2. Благослови, мати: Уроки українського народознавства в школі(5 – 8 клас). Книга для вчителя / Упоряд. Л. Іваннікова. – К.: Освіта, 1995. – 150с. 3. Васильев М. А. [Рецензія]. Неоязычество на марше. Сост. В. Шнирельман. М.,2001. 180с. /М. А. Васильев //Славяноведение. – 2002. - №4. – С. 100 – 105. 4. Велесова книга / Переклад Б. І. Яценка. – К., 1994. 5. Відкритий лист редколегії журналу «Археологія» до мас-медіа / Б. а. // Археологія. – 2012. - №3. – С. 143 – 148. 6 . Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. – К.: Либідь, 2002. – 664с. 7. Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: Статті, виступи, інтерв’ю, памфлети / Іван Михайлович Дзюба. – К.: Україна, 2066. – 846с. 8. Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г. та ін. Українські символи / Микола Дмитренко, Людмила Іваннікова, Галина Лозко та ін. К.: Редакція часопису «Народознавство», 1994. – 140с. 9. Залізняк Л. Трипілля очима науковців і політиків /Леонід Залізняк // Археологія. – 2004. – №3 – С.95 – 103. 10. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. Науково-популярні статті, розвідки. Для старшого шкільного віку/Знойко О. П. / Передмова В. Г. Коломійця. К.: Молодь, 1989. – 304с. 11. Зубов Н. И. Про Вселенский Разум, шизолингвистику, Григория Сковороду с Велесовой книгой и про то, без какого достоинства доктор Яковлева с одобрения прфессора Ковапевской украинский эрос оставила / Н. И. Зубов. Одесса, 20015. – 44с.// www. academia. edu / 15630608 Зубов_ Н._И 12. Канитін Ю. Шлях аріїв. Україна в духовній історії людства: Роман-есе / Юрій Канигін. – К., 2008. – 528с. (вид 5-е). 13. Космос Древньої України. Трипілля – Троянь: Мітологія, філософія, етногенез. VI тис. до н. е. – I тис. н. е. / Упорядкув. вступ. ст., примітки В. Довгича. – К., 1992. – 303с. 14. Лозко Г. Іменослов. Імена слов’янські, історичні та міфологічні / Галина Лозко. – К.: Редакція часопису «Сварог», 1998. – 176с. 15. Лозко Г. Українське народознавство / Галина Лозко. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368с. 16. Лозко Г. Українське язичництво / Галина Лозко. – К.: Український центр духовної культури, 1994. – 96с. 17. Лозко Г. Український етнорелігійний ренесанс: Витоки, сутність, перспективи / Галина Лозко. – Кю., 2006. – 424с. 18. Мицик Ю. А. Бойовий гопак або язичество на марші / о. Юрій Мицик //Голос православ’я. – 2002. - №21(093), листоп. - С. 8. (Передрук у кн. «За віру православну», с. 125 – 130). 19. Мицик Ю. А. За віру православну! / Протоієрей Юрій Мицик. - К.: Видавничий Дім «Слово», 2009. – 416с. 20. Мицик Ю. А. Лев Силенко та його «Мага віра» (погляд православного історика ) / прот. Юрій Мицик // Меч духовний. – 2007. - №1. – С. 7 – 12 ( Передрук: «За віру православну», с. 112 – 125). 21. Мицик Ю. А. Шляхом аріїв чи аріян або шляхом науки чи окультизму / Юрій Мицик // Історія в школах України. – 1996. - №2. – С. 50 – 55. 22. Новітні міфи та фальшивки про походження українців. Збірник статей. К.: Темпора, 2008. – 136с. 23. Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов’янських «зі спільної колиски». / Григорій Півторак. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 153с. 24. Силенко Л. Мага віра / Лев Силенко. – Нью-Йорк, 1979. – 1428с. 25. Словник символів культури України / За заг. Ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка. – К.: Міленіум, 2002. – 260с. 26. Тараненко О. О. Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві / О. О. Тараненко Мовознавство. – 2011. - №6. – С. 14 – 33. 27. Ткач М. М., Данилевська Н. О. Клечальний міст: Джерела української міфології / Микола Ткач, Надія Данилевська / Ілюстрації Н. О. Данилевської. - К.: Снива, 1995. – 191с. 28. Ткач М. М., Данилевська Н. О. Словник української міфології / Микола Ткач, Надія Данилевська // Українська культура. – 1990. - №№1, 6 – 12.; 1991. - №№1 – 7. 29. Ткаченко О. Б. Питання походження т. зв «В(е)лесової книги»: спроба формально-змістового аналізу / О. Ткаченко // Українська мова. – 2001. - №1. – С. 30. Шаян В, П. Віра предків наших / Володимир Шаян. – Гамільтон, Канада.: Об’єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т. 1. – 893с. 31. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы / Ю. А, Шилов. – К.: СИНТО, 1995. – 744с.